Греко візантійський мову походження. Грецька мова: пам'ятка початківцю. У Візантії були іконоборці - і це страшна загадка

належить до индоевроп. сім'ї мов, к-раю склалася на території Південно-Сх. Європи (або, відповідно до ін. Т. Зр., М. Азії) в результаті етнічних процесів ок. VI-V-го тис. До Р. Х. Займає особливе місце серед индоевроп. мов, т. к. письмова історія Г. я. налічує понад 3,5 тис. років (з XV-XIV ст. до Р. Х.) і являє собою унікальне явище, що дозволяє простежити безперервний розвиток його мовних і культурних традицій. Ця обставина сприяло збереженню стабільності Г. я., К-рий вплинув на основні європ. мови, особливо на слав., а також на мови христ. Сходу. Грецький є основоположним мовою христ. текстів.

Історія Г. я.

умовно ділиться на 3 основних періоди: протогреч. мова, древнегреч. мова античної Греції, мова средневек. Візантії, званий іноді середньогрецькою, і новогреч. мова суч. Греції.

Усередині цієї періодизації можна запропонувати наступне більш докладний членування: 1) протогреч. мова III - сер. II тис. До Р. Х .; 2) древнегреч. мова: мікенської Греції (микенское ділове койне) - XV-XII ст. до Р. Х., предполісний періоду (реконструкція) - XI-IX ст. до Р. Х., античної полісної Греції (полідіалектное стан) - VIII - кін. IV ст. до Р. Х., «олександрійське» койне (падіння древніх діалектів) - III-I ст. до Р. Х .; 3) Г. я. елліністичної-рим. періоду (опозиція аттікізірующего літ. мови і поліваріантність розмовно-повсякденній мові) - I-IV ст. по Р. Х .; 4) средневек. Г. я .; 5) мова Візантії V - сер. XV ст .; 6) мова епохи османського ярма - кін. XV - поч. XVIII ст .; 7) новогреч. мову з XVIII в.

З лінгвістичних позицій, враховуючи специфіку розвитку і взаємини 2 функціональних форм мови (літ. І розмовно-повсякденного), к-раю відігравала важливу роль у розвитку Г. я., Періодизація його історії будується на виділенні 3 мовних комплексів: древнегреч. мови (в усному мовленні до IV-III ст. до Р. Х.), що містить територіальні, а також літературно оброблені діалекти; елліністичного койне, що склався за Олександра Македонського і його наступників і вже в I тис. після Р.Х. переростає в новогреч .; власне новогреч. мови в дімотіческом формі після Х ст. по Р. Х. Як такого визант., або среднегреч., мови, відзначався граматичною будовою від названих мовних комплексів, не існувало.

Поділ Г. я. на давньо, середньо- і новогреч. має насамперед історико-політичне, а не історико-лінгвістичне значення (Білецький А. А. Проблеми грец. мови визант. епохи // Антична культура і сучасна. наука. М., 1985. С. 189-193). З позиції власне мовної історії особливим станом Г. я., Яка не мала аналога в ін. Мовах, є його розвиток в визант. епоху, коли крім зберігалися і знову створювалися текстів на древнегреч. мовою в ньому тісно перепліталися і безпосередньо сусідили в одному тексті риси древнегреч. періоду (від гомерівських форм і лексики до варіантів Г. я. перших століть після Різдва Христового) і нові риси, к-які почали формуватися ще до Р. Х. і склалися в систему вже в новогреч. мовою.

Виникнення Г. я.

Відділення грец. (Еллінських) протодіалектов від інших индоевроп. відноситься приблизно до III тис. до Р. Х. На рубежі III і II тис. до Р. Х. протогреч. племена з'явилися на Балканському півострові, поширюючись, мабуть, за 2 напрямками. З півдня Балканський півострів і прилеглі острови, де давно жили неіндоевроп. і индоевроп. племена, заселяли ахейці, пізніше з півночі прийшли племена, що об'єднуються під назвою «дорийские». Високорозвинена цивілізація на о-ві Крит була в основі неіндоевроп., Вона вплинула на культуру ахейців, к-які запозичили у критян їхнє складове письмо (результатом чого стало «лист А», до сих пір не дешифрувати, і більш пізніше, дешифрувати, «письмо Б»), політичний устрій, зачатки ремесел і мистецтва.

Мікенської або крито-мікенської називається культура найбільш розвиненого в XIII-XI ст. до Р. Х. ахейского гос-ва. Крито-мікенських тексти на глиняних розлінованих табличках ( «лінійне» лист) дають підставу вважати цей час початком історії Г. я.

Освіта грецьких діалектів

В кін. II тис. До Р. Х. відбувалася міграція племен, що жили на території Європи і на півночі Балкан. Частина племен, що населяли північ Балкан, кинулася на південь. Серед них були і дорійці, що стояли на більш низькому рівні культурного розвитку, за ахейців. В результаті дорійського нашестя і, можливо, якихось стихійних лих ахейская культура майже повністю загинула. У XII-IX ст. до Р. Х. на сході грец. світу розвивалися іонійських діалектів малоазійського узбережжя, частини островів Егейського архіпелагу і Аттики. Діалект Аттики скоро виділився в самостійний. Центральні і частково сх. племена були носіями еолійських діалектів (о-в Лесбос, що прилягає узбережжі М. Азії, а також Фессалия, Беотія на Балканах). Окрему групу склали дорийские діалекти Пелопоннеса і близькі до них діалекти північно-зап. частини Еллади. Всі ці діалекти зіграли велику роль у формуванні мови грец. словесності.

Архаїчний і класичний періоди

У VIII ст. до Р. Х. в найбільш розвиненій центральній частині малоазійського узбережжя, населеній переважно ионийцами, відбувалося становлення основ літ. мови, складався грец. нефольклорний епос. Його головними пам'ятками є епічні поеми «Іліада» і «Одіссея», авторство яких брало з античності приписувалося Гомеру. Ці твори є прикордонними між фольклором і авторської літературою, тому VIII ст. до Р. Х. вважається часом початку грец. літ-ри. Бурхливий економічний і культурний розвиток вимагав писемності, і вона була запозичена у семіти. народів. У VII-VI ст. до Р. Х. в зв'язку з розвитком грец. класичної літератури складалася жанрово-діалектна диференціація грец. словесності.

Піднесення Афін в результаті греко-персид. воєн (500-449 рр. до Р. Х.) спричинило за собою зростання престижу аттічного діалекту. Цьому ж сприяв і розквіт словесної творчості в Афінах, поява філософських шкіл, підйом ораторського мистецтва. У V-IV ст. до Р. Х. мову літ. творів досяг високого ступеня стилістичної обробки, при всій важливості аттічного діалекту для мови словесності не втрачали й іонійських літ. форми, що поступово вело до створення аттическим-ионийского загального варіанта мови - койне (від грец. κοινὴ διάλεκτος - спільну мову) в розмовних і літ. формах.

Грецький і римський періоди

З кін. IV ст. до Р. Х., в епоху еллінізму (див. Стародавня Греція), на стан Г. я. і його подальший розвиток значною мірою вплинула зміна співвідношення між письмової та усної промовою. Якщо полисная життя вимагало розвитку усного мовлення, то політичні та культурні контакти на великій території імперії Олександра Македонського і його наступників не могли здійснюватися без розширення сфер вжитку набувала писемна мова, цей процес спричинив за собою перебудову освіти і зміна літ. жанрів. З цього часу усне мовлення і письмовий літ. мова розвивалися в протилежних напрямках. В усному мовленні з'явилися численні місцеві варіанти, змішувалися форми діалектів і створювалася якась усереднена розмовна форма, зрозуміла на всьому просторі грец. світу. Цей варіант древнегреч. мови в грец. науці отримав назву «олександрійське (-а) койне», в рус.- «койне». У письмовому літ. мовою прози відбувалася свідома консервація класичної аттичної норми V-IV ст. до Р. Х. і ионийско-аттічного варіанти літ. мови кін. IV-III ст. до Р. Х., що вплинуло на подальшу історію Г. я.

У II ст. до Р. Х. грец. гос-ва перейшли під владу Риму. Рим. культура розвивалася під сильним грец. впливом, однак і греки відчули вплив лат. мови, к-рий став держ. мовою Еллади (з цього часу частини Римської імперії). I-IV ст. по Р. Х. визначають як римський, або елліністичної-рим., період у розвитку грец. культури. Реакцією на латинізацію грец. полісів було «відродження» грец. впливу у II ст. по Р. Х., що відбилося насамперед на долю мови: нормою літ. мови знову стала мова аттичної прози V-IV ст. до Р. Х. Це архаїзується напрямок в історії Г. я. отримало назву «аттікізм». Аттікістом перешкоджали проникненню в літ. нової лексики та некласичних граматичних форм, відновлювали форми, що вийшли з ужитку, - все це чимало сприяло тому, що усне мовлення і письмовий літ. мова далі розходилися в формах вживання. Такий стан характерний для всієї історії Г. я. аж до суч. стану.

візантійський період

Політична історія Візантії починається умовно з 330 р.- заснування нової столиці Римської (Ромейской) імперії - К-поля (див. Візантійська імперія). Специфікою мовної ситуації в Візантії було збереження в письмовій мові спочатку виключно, а потім в меншій мірі норм літ. аттичного періоду, або елліністичного літ. койне. Поряд з цією формою літ. мови продовжував розвиватися розмовна мова (основа новогреч. мови), к-рий з працею завойовував вищі сфери мовного спілкування. Збільшувалося відмінність між письмовим і усним мовою характерно майже для всього тисячолітнього періоду існування Візантії.

Після завоювання грец. земель в XV в. османські влади лише в мінімальному ступені підтримували грец. культуру, необхідну для культурно-політичних зв'язків з Європою. У цей час для грекоязичного населення Османської імперії антична культура і древнегреч. мова стали втіленням національного духу, їх вивчення і пропаганда продовжували залишатися основою освіти. Подібна архаїзується тенденція взяла гору після звільнення греків від тур. ярма в 1821 р і тривала ще понад століття.

Діалектне членування давньогрецької мови і мову словесності

Діалекти класичного періоду

Г. я. архаїчного і класичного часу (VIII-IV ст. до Р. Х.) був полідіалектним. Паралельно з розвитком мн. територіальних діалектів складалися і більш узагальнені, хоча і місцеві форми мови - діалектні койне. Вони мали по крайней мере 2 варіанти: розмовно-повсякденний і в тій чи іншій мірі стилістично оброблений, яка вживалася в діловій мові (його особливості відбили написи) і в мові літ. творів, де поступово створювалася якась традиція: певного літ. жанру повинен відповідати певний варіант діалектного літ. койне.

До класичного періоду (V-IV ст. До Р. Х.) в різних областях многополісного і багатоукладного еллінського світу сформувалися дорийское койне на Пелопоннесі і в Вел. Греції, Еолійська койне в Пор. Греції, ионийское койне в малоазійських областях. Головну роль в цей час відігравало аттическое койне. Діалектні койне розрізнялися в основному фонетичними особливостями. Граматичних відмінностей (в формі закінчень) було небагато.

Дорійська койне

Діалекти північно-зап. Балкан, здебільшого Пелопоннесу і Вел. Греції по мн. фонетичним і граматичним особливостям об'єднуються в одну групу, звану зазвичай дорийской. Ці діалекти зберігали архаїчні особливості Г. я., Тому саме дорийские форми грец. слів найчастіше використовуються при зіставленні индоевроп. мов. Про дорийском літ. койне можна судити по мові офіц. написів і творами поетів, напр. Алкмана з Спарти (VII ст. До Р. Х.). Приклади використання дорийского діалекту в христ. літературі нечисленні (Сінесій Киренский, V ст.).

Еолійська койне

До групи еолійських діалектів при широкому трактуванні цього терміна включають 3 сівши. діалекту (фессалийский, беотійський і малоазійський, або Лесбоський) і 2 південних (аркадській на Пелопоннесі і кіпрський). Але останні зазвичай виділяються в аркадо-кіпрську групу. Літ. форма еолійських діалектів відома з написів і творів Лесбоський поетів Алкея і Сапфо. У христ. словесності цей діалект не представлений.

ионийское койне

Діалекти цього прислівники були поширені на узбережжі М. Азії і на островах (Хіос, Самос, Парос, Евбея і ін.), В полісах Пд. Італії та Причорномор'я. До ионийским діалектам відноситься і рано обособившийся від нього горище діалект. Стилістично оброблені форми ионийских діалектів відомі з епічних і ліричних творів (вірші Мимнерма), написів і «Історії» Геродота. Відлуння ионийского діалекту зустрічаються в основному в творах визант. істориків як результат імітації ними Геродота.

Горище діалект і аттікізм

Горище діалект є рано відособили діалектом ионийской групи. В силу провідного становища Афін, столиці Аттики, в політичній і культурній історії Еллади літ. варіант аттічного діалекту в класичний період (V-IV ст. до Р. Х.) грав роль общегреч. мови (койне) у вищих сферах комунікації (релігія, мистецтво, наука, суд, армія). Уже з III в. до Р. Х. в Олександрії, що стала центром елліністичної культури, твори аттических авторів класичного періоду стали вважатися канонічними, лексика і граматика V-IV ст. до Р. Х. рекомендувалися як норми літ. мови. Такий напрям отримало назву «аттікізм». До поч. ХХ ст. його проголошували основою грец. мовної культури, що сприяло стабільності літ. Г. я.

В історії аттічного діалекту умовно виділяються 3 періоди: староаттіческій (VI - поч. V ст. До Р. Х.), класичний (V-IV ст. До Р. Х.), новоаттическая (з кін. IV ст. До Р. Х.). У новоаттическая діалекті відбилися особливості загального розвитку Г. я .: активний процес вирівнювання відміни і відмінювання за принципом аналогії і ін. Але головними особливостями новоаттическая діалекту відзначені його зближення з ионийскими діалектами (в деяких випадках - рекомпозиції архаїчних або общегреч. Форм) і поширення ионийской лексики і словотворчих моделей. Ці процеси були пов'язані з формуванням загальновживаного варіанти мови - елліністичного (олександрійського) койне. Саме на цей діалект Г. я. до сер. III в. по Р. Х. в Олександрії були переведені з древнеевр. мови книги ВЗ (див. ст. Септуагінта), що заклало основу спочатку для елліністичних-іудейської, а потім і для раннехріст. літ-ри.

Грецьке койне періоду еллінізму (III в. До Р. Х.- IV ст. По Р. Х.). Основні мовні зміни

фонетика

В системі вокалізму відмінності голосних по довготі і стислості поступово зникали, в II-III ст. по Р. Х. це призвело до зміни типу наголоси - музичного на динамічне; складна система дифтонгів стала спрощуватися ще з V ст. до Р. Х., коли монофтонгізіровался дифтонг ου; згортання (інволюція) грец. вокализма привела до того, що голосні ι і η, а в деяких регіонах також υ збіглися в вимові [i] (ітацізм, або йотацізм). До I в. до Р. Х. повністю зникла з листа йота в дифтонги з 1-м довгим голосним. Її пізніше введуть аттікістом як йоту приписної, а потім визант. граматики - як йоту передплатну.

В системі консонантизму спростилося вимова подвійного приголосного ζ в [z] і поступово утворилася опозиція s / z; придихові φ, χ, θ перейшли в глухі фрікатівние; дзвінкі β, γ, δ - в дзвінкі фрікатівние; нівелювалися фонетичні ознаки аттічного діалекту, утвердилися ионийские форми: -γν-> -ν-, -ρρ-> -ρσ-, -ττ-> -σσ-; утворилася нова серія проривних (носової або неносові аллофон); з'явилися палаталізовані смичние (в листі спеціально не позначав); в пізній період існувала аффриката. В області синтаксичної фонетики набув значного поширення приставне ν в кінці слова; рідко застосовувалися елізія і красис.

У морфології в системі імені відбулося вирівнювання підвидів у схилянні на -α, зникло II аттическое схиляння, найбільші зміни торкнулися атематичні відміни. Його аномалії або замінялися синонімами, або змінювалися відповідно до найбільш вживаним словотворчим типам. Відбулася контамінація III відміни, з одного боку, і I і II - з іншого. Кличний відмінок поступився місцем називному, а якщо і вживався, то без вигуки ὦ. Зникло двоїсте число, поступово елімінувати давальний. В результаті переразложения закінчень на користь основ поступово грец. схиляння за типами основ трансформувалося в схиляння по граматичному роду (чол., жін. і середнє відхилення). Вирівняти неправильні ступені порівняння за типом регулярних, синтетичний тип найвищому ступені прикметників замінила найвищий ступінь, утворена від порівняльної з додатком артикля. Прикметники розподілилися по 2 типам: на -ος, -α, -ον і -υς, - (ε) ια, -υ. Як невизначеного артикля стало виступати числівник «один». Зворотний займенник 3-ї особи стало вживатися в 1-м і 2-м особі.

У сістемеглагола змінилися способи вираження як дієслівних категорій, так і окремих форм. При цьому наростали аналітичні тенденції для більш чіткого вираження складного значення дієслівної форми. Посилилася тенденція до утворення форм за аналогією; з'явилися форми типу «я єсмь бачить» для вираження опозиції тривалого і нетривалого справжнього паралельно з тривалим і нетривалим минулим. Змішувалися закінчення I і II аорист, імперфекту і аориста I, форми дієслів на -αω і -εω. Дієслова на -οω стали дієсловами на -ωνω. Почалося вживання описового імперативу для 1-го і 3-го особи; Уніфікований закінчення 2-го особи імперативу наст. часу і аориста.

В області синтаксису спостерігалася тенденція висловлювати різні відмінкові значення за допомогою прийменників; поступово зникали абсолютні (незалежні) інфінітівние і причетні обороти; скорочувалася варіативність відмінків при приводах; посилювався процес утворення аналітичних форм з приводом, к-які замінили мн. відмінкові.

У словотворенні койне відбувалася зміна типів. Так, в мові НЗ і папірусів було багато нових слів на -ισκος, -ισκη, з'явилася велика кількість слів дружин. роду на -η. Особливо інтенсивним в койне стало словосложение, що дало безліч слів в новозавітній і більш пізньому мовою, калькування їх збільшило словниковий склад слав. мов. В літ. формах койне в основному зберігалася лексика класичного періоду.

Койне Септуагінти і НЗ

З лінгвістичної т. Зр. особливість Г. я. ВЗ полягає в тому, що він являє собою адаптацію до мови зовсім іншої системи і одночасно є ілюстрацією лабільності Г. я., Що відображає граматичні та лексичні семітізми. Мова ВЗ є найбільш точним вираженням суті грец. койне. Лабільність і багатоваріантність - характерна риса і Г. я. НЗ, к-рий можна визначити як складне явище, що представляло разновременность створення частин канону і вплив грец. діалектів і сусідніх мов, в першу чергу арамейської і староєврейського. Хоча в НЗ присутній розмовну мову зі своїми особливостями і тенденціями розвитку, Г. я. НЗ не можна вважати відображенням просторіччя. Тексти НЗ різні за стилістикою: проповіді, розповіді, притчі, послання і ін., В них використовуються мн. риторичні прийоми, властиві саме розвиненому літ. мови. Мова НЗ в історії Г. я. сприймається як самостійна форма літ. мови, подібна мови Гомера.

Койне залишалося мовою христ. літ-ри до сер. II ст. З цього часу христ. письменники в основному переходять на варіанти «вченого» аттікізірующего мови, проте такі твори, як патерики, корисні для душі повісті, нек-риє житія святих і т. п., продовжували писати на койне. На основі койне ВЗ і НЗ і ближчих до класичних форм Г. я. до IV-V ст. сформувався мову христ. богослужіння, к-рий став основою стійкості Г. я. як в средневек., так і в новий період історії і к-рий використовують до наст. часу в незмінному вигляді. На відміну від католицького. Заходу, де лат. мова богослужіння був недоступний широким верствам населення, для правосл. греків літургійні тексти завжди залишалися хоча б частково зрозумілими.

Середньовічний Г. я. (IV або VI-XV ст.).

У структурі мови в цей час йшли всі ті процеси, початок до-рим було покладено в епоху еллінізму. Їх періодизацію важко уявити в силу недостатньої кількості послідовних за часом джерел.

У фонетиці тривали процеси ітакізма (майже повсюдно η, ι, οι вимовляються як [i]), звуження гласного (пор. Κώνωψ і κουνούπι - комар), зникнення голосних в результаті сінізеса, афереза, редукції та спрощення дифтонгів (θαῦμα і θάμα - диво ); дисиміляція глухих приголосних (νύξ і νύχτα - ніч), спрощення груп приголосних, нестабільність кінцевого -ν. У морфології унифицировались і редуцировались відміни: створення парадигм з 2 і 3 відмінковими закінченнями, поступове зникнення давального відмінка. В системі дієслова переважала тенденція до «згортання» розгалуженої системи форм класичного часу: зникли оптатив і інфінітив, скоротилося вживання кон'юнктива, стало нерегулярним приріст, втратилася схиляння дієприкметників, не залишилося відмінностей в системі відмінювання злитих дієслів в Імперфект, дієслово «бути» придбав чіткі медіальні закінчення і ін.

У IV-VII ст. система освіти залишалася як і раніше орієнтованої на античну культуру, в т. ч. на Г. я. античної епохи. Як і в античній Елладі, в основі навчання граматиці лежало вивчення поем Гомера, оскільки під граматикою розумілося вміння читати і тлумачити античних авторів. На прикладі мови Гомера вивчалися відміни і відмінювання, орфографія, метрика, стилістика. Основним підручником була граматика Діонісія Фракийского (II ст. До Р. Х.), пізніше стали читати книги ВЗ (особливо Псалтир) і НЗ. У шкільну програму входили також трагедії Есхіла, Софокла та Евріпіда, твори Гесіода, Піндара, Арістофана, істориків і ораторів. Древнегреч. мова продовжував функціонувати не тільки в письмовій, а й в усній формі, про що свідчили мови і проповіді, к-які становили в цей час і до-які повинні були бути зрозумілі віруючим. Т. о., Мовна ситуація даного періоду визначалася диглоссией - розбіжністю розмовного та літ. мови. Останній був мову минулих століть, в основному створений аттікістом і узаконений в творах отців Церкви. Він поступово ставав книжковим, т. Е. Літературним переважно в письмовій формі. Однак складання на ньому проповідей свідчить про ще існувала органічний зв'язок писемного та усного мовлення в літ. і розмовному варіантах. Г. я. античної епохи (давньогрецький) функціонує в інших історичних та культурних умовах, але в устах носіїв цієї мови і в умовах безперервності мовної та культурної традиції.

Політичні та культурні зміни в Візантії в сер. VII ст. (Різке скорочення території, втрата мн. Негреч. Областей, занепад культури і освіти) безпосереднім чином відбилися і на мовній ситуації. Мовою літератури, як і раніше залишався традиц. лит. Г. я., Від к-якого все більше віддалявся і в лексиці, і в граматичних формах розмовний. Економічний і культурний підйом IX-XI ст. спричинив за собою насадження древнегреч. мови в його класичних формах, і перш за все аттічного діалекту. До Х ст. стало ясно, що, хоча в принципі древнегреч. мова в попередні століття залишався літ. мовою, в нього активно вторгалися елементи народного розмовної мови, к-рий можна назвати новогрецькою. Цьому намагалися перешкодити апологети Г. я. античної епохи. Зразками для своїх творів авторки обирали різні форми древнегреч. мови з творів в хронологічному діапазоні від Геродота (V ст. до Р. Х.) до Лукіана (II ст. по Р. Х.).

У Х ст. Симеон Метафраст зробив мовне «очищення» житійної літератури, піддаючи редакції мову оригіналів в бік зближення його з давньогрецьким, як би переводячи просторічні слова і вирази на древнегреч. мова. Метод «перекладу» (μετάφρασις, звідси прізвисько Метафраст) творів, написаних народною мовою, на древнегреч. мова використовувалася і пізніше. Відомі, однак, випадки зворотного парафразу, к-рому, напр., Зазнали історичні твори Анни Комнін і Микити Хониата. Т. о., На цьому етапі книжковий і розмовний мови стали певною мірою різними мовами, вони вимагали перекладу, хоча безперервна мовна та культурна традиції підтримували в носіях Г. я. відчуття єдності давньо-і новогреч. мови. Складна мовна ситуація з XII в. характеризувалася поєднанням в літ. мовою Візантії неповного білінгвізму (древнегреч. і новогреч.) з диглоссией (існування розмовної і літ. форми) в народному (новогреч.) мовою.

Мовна ситуація в пізньої Візантії, після захоплення К-поля хрестоносцями (1204), представляла складну картину. Як і раніше існувала диглоссия, але відбувалося і стирання протиставлення древнегреч. і новогреч. (Визант.) Варіантів літ. мови шляхом механічного перемішування древнегреч. і новогреч. форм. Цей средневек. новогреч. мова в літ. варіанті переважно мав «мозаїчну» структуру. В одному і тому ж літ. творі паралельно вживалися древнегреч. і новогреч. форми одних і тих же слів і використовувалися древнегреч. і новогреч. слова-синоніми. Епоху Палеологів (2-га пол. XIII-XV ст.) Можна назвати епохою «2-го аттікізма і 3-й софістики». Розбіжність між літ. письмовою мовою і мовою широких мас населення зменшилася в розмірах імперії, цілком ймовірно, досягло тоді апогею (Білецький. 1985. С. 191). У ХIII ст. поступово створювалися оброблені форми новогреч. діалектів, к-які в пізньої Візантії стали відрізнятися. Але «обробка» народної діалектного мовлення освічених колам суспільства бачилася в максимальному наближенні їх до «вченому» (древнегреч. Аттікізірованному) мови. Поєднання цих 2 стилів давало різні і несподівані форми літ. мови.

Існування літератури народною мовою в пізньої Візантії свідчило про те, що народна мова починав відвойовувати у архаїчного книжної мови все більше позицій, його функціональна парадигма розширювалася. Однак нормальний розвиток Г. я. було перервано тур. завоюванням.

новогрецьку мову

В епоху Відродження мову античної Греції був сприйнятий як чітко обмежений у часі самостійна мова, мало співвідноситься з мовою Еллади, яка перебувала в складі Османської імперії. Для розуміння Г. я. Нового часу значимість древнегреч. мови була настільки велика, що останній отримав назву «новогрецьку мову», в к-ром імпліцитно присутній і поняття «давньогрецька мова».

З XVIII ст. складалася опозиція 2 варіантів Г. я. З одного боку, мова, очищений від тюркізм і орієнтований на норми древнегреч. лит. мови (кафаревуса), і з др розмовно-повсякденний народну мову (дімотіка). Залежно від співвідношення цих варіантів формувалися різні типи літ. Г. я. Крім того, варіант літ. койне обумовлювався впливом територіальних діалектів. Пд. діалекти Пелопоннесу стали основою новогреч. койне.

Основні риси новогрецької літературної койне

Новогреч. фонетику характеризують 4 основних процеси: подальше спрощення системи голосних; спрощення груп приголосних; активний процес дисиміляції; скорочення «кількості слова», по-різному відбилося в мові - в звучанні слова, в вимові і в написанні.

В області морфології система імені зазнає такі зміни: зник давальний; спростилася система відмінкові закінчення; відміни перебудувалися по 2 диференціальним ознаками: за родом і за кількістю основ (1-основні і 2-основні); закріпилася опозиція 2 типів у схилянні імен з 2 і 3 відмінковими формами. В системі дієслова активні дієприкметники стали несклоняемое формою, т. Е. Формою, близькою до рус. дієслово. Нек-риє древнегреч. причастя збереглися як субстантівати. Втратилася 3-е особа імперативу, форма догрого стала періфрастіческая. При збереженні системи простих тимчасових форм (справжнє, імперфект, аорист) з'явилася послідовна система описових форм (майбутнє, перфект, плюсквамперфект). В історичні часи залишився тільки складової аугмент і тільки під наголосом, але в формах з приставками може зберігатися кількісний аугмент.

Серед особливостей новогреч. лексики і словотвору можна відзначити вживання безлічі древнегреч. слів паралельно з новими словами і зі словами, що мають нову граматичну форму. При цьому початкова форма сприймалася не як архаїзм, а як книжкова, т. Е. Форма не розмовно-повсякденна; велика кількість древнегреч. слів утримувалося в вживанні в якості архаїзмів; йшло подальший розвиток словосложения.

С т. Зр. форм існування новогреч. мови з XVIII в. розвиток літ. Г. я. можна розділити на кілька. періодів в залежності від ставлення носіїв мови до древнегреч. мови. I. Архаїзація літ. мови ( «архаїзм», або «неоаттікізм»); формування опозиції «кафаревуса / дімотіка» - XVIII - 1-я пів. XIX ст. II. Спроби створення оброблених ( «очищених») форм народної мови (димотики) (καθαρισμός - очищення) - сер. XIX ст. III. Наближення літ. мови до розмовної народному; діяльність Я. Псіхаріса (т. н. палеодімотікізм) - кін. XIX ст. IV. Наближення літ. мови до кафаревуса; створення «простий» кафаревуси; поява «змішаної» кафаревуси - поч. XX ст. V. Створення нормованої граматики народної мови перед другою світовою війною (дімотікізм); формування новогреч. лит. койне суч. Греції. VI. Дімотіка (народна мова) як мову суч. Греції.

I. У XVIII ст. діячі грец. культури знову звернулися до проблеми національного літ. мови і наполягали на відродженні древнегреч. лит. мови. Вони вважали, що духовне відродження грец. народу можливе лише при поверненні до витоків духовної культури греків. В області мови це був древнегреч. архаізованний мову, к-рий зможе відновити безперервність всієї еллінської культури. Прикладом архаизирующей тенденції може служити діяльність Євгена (Булгаріса, Булгаріс) (1716-1806), автора праць з історії, філософії, музиці, теології, перекладача античних і сучасна. йому європ. філософів. Його велике соч. «Логіка» написано на древнегреч. мовою, причому автор наполягав на тому, що філософія може вивчатися тільки на ньому.

У той час народна мова містила багато запозиченої лексики (з тур. Мови, романських, слов'янських). Крім того, в усному мовленні зустрічалося велика кількість ненормованих територіальних варіантів. Представникам освічених кіл загальнозрозумілою древнегреч. мова була навіть ближче, ніж сучасна. або розмовний Г. я. Знову, як це було вже не раз в історії Г. я., Зразком проголошувався горище діалект класичного періоду. Висувається мн. діячами культури (І. Місіодакас, Д. Катардзіс і ін.) теза про необхідність розвитку народної мови не знаходив підтримки: античність і древнегреч. мова для багатьох залишалися оплотом національної культури і запорукою національної свободи.

Вплив на греків западноевроп. культури йшло через великі грец. колонії в Трієсті, Будапешті, Відні, Лейпцигу і в ін. містах. В цей час в Зап. Європі захоплювалися класичною спадщиною греків і предметом вивчення був древнегреч. мова. Ці обставини чимало сприяли тому, що до 1800 р., Тобто е. Незадовго до заключного етапу визвольних змагань греків, кафаревуса здобула перемогу над народною мовою.

У Греції знову виникла ситуація неповного білінгвізму в поєднанні з диглоссией: функціонування стародавнього Г. я. як вищої страти (літ. мови, гл. обр. в письмовій формі) і народного новогреч. мови як нижчої страти (розмовного усного мови). В цей час древнегреч. мова вже мало зрозумілий народним масам, і потрібен переклад на дімотіка.

Коли утворилося самостійне грец. гос-во, перед ним відразу постало питання про держ. мовою, оскільки в цей час було 2 Г. я .: письмовий - кафаревуса і усний - дімотіка. Церква і держ. апарат рішуче заперечували проти народної мови, аргументуючи таку позицію існуванням многодіалектного народної мови від Македонії до Криту.

З цього часу в Греції проводиться мовна політика, націлена на повернення Г. я. до національної чистоті. Держ. апарат обслуговує «сувора» кафаревуса. Древнегреч. мова розглядається діячами культури, народної освіти і Церкви як справжня основа Г. я., до до-рій повинен наближатися новогреч. мова, т. к. прихильники кафаревуси вважали, що Г. я. майже не змінився за 2 тис. років. До середини. XIX ст. це рух за древнегреч. мова з'єдналося з офіц. пропагандою «великої ідеї» відновлення Греції в межах Візантійської імперії. Створений в Афінах ун-т став розповсюджувачем «благородною» кафаревуси, мн. письменники і поети підтримували цю ідею. Але збереглися твори і на народній мові (пісні клефтов), особливо ті, що були створені на Іонічних о-вах, к-які були під владою турків.

II. Але незабаром багатьом стало зрозуміло, що неможливо повернути назад розвиток мови і що такі зміни не зовсім виправдані, оскільки в Г. я. за минулі століття були не тільки одні втрати. Виникло опір наполегливій архаизации Г. я. ( «Мовна міжусобиця», за висловом грец. Лінгвістів), посилилися вимоги наблизити письмова мова до розмовної. На чолі цього помірного руху став грец. просвітитель А. Кораїс, к-рий вважав, що необхідно «очищення» мови від тур. і європ. запозичень і заміна їх грец. словами (древніми або новоствореними), але не стверджував, що провідна роль має належати народної мови. Проте поміркована позиція Кораїса, його переконаність у тому, що істина полягає в об'єднанні 2 почав Г. я., Готували грунт для затвердження димотики, к-раю все більше проникала в літ. мова. Так, в 1856 р на дімотіка були переведені комедії Арістофана.

III. Громадський підйом 70-80-х рр. XIX ст. в Греції сприяв подальшому розширенню вживання в літературі живої мови. В кін. XIX ст. проф. Сорбонни Псіхаріс теоретично обгрунтував «лінгвістичний статус» народного Г. я. і необхідність його вживання як офіційної. Але його прагнення уніфікувати мн. особливості народної мови і вживати слова в основному тільки за принципом аналогії призвело до крайнього «дімотікізму». Народна мова не можна було швидко уніфікувати через існування безлічі форм - від Пелопоннесского койне до острівних діалектів.

Однак діяльність Псіхаріса, що виступав за введення димотики з національних, наукових і літ. позицій, змусила ще раз переглянути норми усного та письмового народної мови, що базується на древнегреч. лит. мовою. Якщо до цього часу проза і драматичні твори цілком, а поетичні в основному писалися на кафаревуса, то на поч. XX ст. перші в основному, а другі цілком стали створюватися на дімотіки. Церква, гос-во і наука дотримувалися кафаревуси і древнегреч. мови довше. У 1900 р під заступництвом кор. Ольги була зроблена спроба перевести текст НЗ з древнегреч. мови, оскільки народні маси його не розуміли, однак пуристи не дозволили цього зробити. Через нек-рої час А. паллис опублікував переклад НЗ на народну мову в афінській газ. «Акрополіс» - єдиною, допускала публікації на народній мові (див. Також в ст. Біблія, розд. «Переклади Біблії»). Але ця спроба викликала хвилювання в народі і зіткнення з поліцією, були вбиті і поранені. У 1903 р проф. Г. Сотіріадіс опублікував переклад на народну мову «Орест» Есхіла, і знову виникли вуличні заворушення. Але, незважаючи на це, позиції тих, хто пропагували дімотіка, затверджувалися. У 1903 р був заснований тижневик «Нумас», де публікувалися статті Псіхаріса, Палліса, К. Паламаса. Останній вважав єдиним розмовний новогреч. мова, к-рий і може стати письмовою мовою для всього народу.

IV. Крайнощі позиції Псіхаріса підкреслили правильність середнього шляху, запропонованого Кораїса, що призвело до створення «простий кафаревуси» без сильної архаизации, к-раю все більш наближалася до усної мови. Апологетом цього типу кафаревуси став Г. Хадзідакіс, який займався дослідженням народної мови і вважав кафаревуса мовою майбутнього. На офіц. рівні протиставлення кафаревуси дімотіки посилилося. У 1910 р кафаревуса була затверджена в якості єдиного держ. мови. Але через 7 років в початкових класах школи дозволили вести викладання на дімотіки, але без діалектизмів і архаїзмів. Ці школи називалися «Мікта» (змішані, т. К. В старших класах викладання велося на кафаревуса). Шкільна кафаревуса, максимально близька до розмовної мови, отримала назву «Мікта».

V. Прихильники обох різновидів Г. я. розуміли необхідність подальшої активної роботи над його формою. Крайній дімотікізм Псіхаріса був згладжений в працях М. Тріандафіллідіса, к-рий в співавторстві з іншими написав граматику димотики, що вийшла в 1941 р Тріандафіллідіс у мн. випадках зберіг орфографію і граматичні форми кафаревуси, хоча в основному спирався на дімотіка. Він вважав, що усна мова обов'язково потребує нормуванні, впорядкування, але його граматика була точним відображенням усної мови, к-рий зберігав безліч варіантів. Однією з головних причин такої позиції є необхідність підтримувати в Г. я. етимологічний, а не фонетичний принцип орфографії: за тисячі років розвитку грец. вимова так змінилося, що проходження фонетичним принципом могло б у мн. випадках перервати мовну традицію.

В результаті утворення в історії новогреч. мови 2 крайніх напрямків (архаїзм - псіхарізм) і 2 помірних (кафарізм - дімотікізм) прийшли до необхідності не протиставляти, а об'єднувати 2 початку: архаїчне, що походить від древнегреч. мови, і сучасна. У 70-х рр. XX ст. структуру Г. я. можна назвати «тетраглоссія», в к-рую входять такі форми Г. я. Гіперкафаревуса максимально дотримувалася норм елліністичного койне і навіть аттічного діалекту при деяких відмінностях в синтаксисі, словниковому складі і трохи в граматиці (немає, напр., Двоїни і оптатива), вживалася в Церкві і науці. Власне кафаревуса більше відступала від класичного синтаксису і також не вживала, напр., Древнегреч. форм буд. часу, використовувалася в політичних розділах преси, в наукових журналах, в підручниках для середньої і вищої школи. Змішаний мову, близьку до розмовної варіант Г. я., Використовувався в неофиц. статтях журналів, в художній прозі. Ця мова, відмінний від мови архаизирующей літератури і від мови народних пісень, характеризувався як «дімотіка без крайнощів», його можна назвати новогреч. лит. койне. Дімотіка багато в чому відрізнялася від кафаревуси в граматиці, досить сильно в словниковому складі, містила велику кількість запозичень, мала територіальні варіанти; вживалася в поезії і прозі, в підручниках, в літ. журналах і газетах.

VI. Друга світова війна, а потім Громадянська війна в Греції 1940-1949 рр. зупинили розробку теоретичних проблем новогреч. мови. Тільки в 1976 р народну мову (дімотіка) був офіційно оголошений єдиною формою новогреч. мови, а в 1982 р проведена недо-раю реформа графіки: скасовані всі діакритичні знаки, крім знака гострого наголосу в 2-складних і складних словах. Кафаревуса по суті вийшла з ужитку і зустрічається тільки в офіц. документах, в судочинстві або певних рубриках газет, в письмовій мові старшого покоління.

Протягом мн. століть явне або приховане існування древнегреч. мови паралельно або в складному переплетенні з живим грец. мовою Візантії і сучасна. Греції створило таку складну лінгвістичну ситуацію, що в її оцінці розходяться мн. дослідники. Так, грец. вчені вважають, що вона ніколи не визначалася білінгвізмом, а завжди була тільки диглоссией: 2 станами однієї мови, що існували паралельно, а тому їх взаємодія і взаємопроникнення цілком природні. Навіть якщо взяти термін «білінгвізм» для характеристики мовної ситуації в суч. Греції, необхідно враховувати, що грец. білінгвізм мав менш чіткі межі, ніж, напр., протиставлення латині і романських мов, особливо в літ. мовою. Новогреч. мова тісніше пов'язаний з давньогрецьким. Білінгвізм торкався гл. обр. граматику (морфологію і особливо синтаксис), а в лексиці і словотворенні різких кордонів між кафаревуса і дімотіка ніколи не було. Неповний (відносний) білінгвізм, що характеризували протягом мн. століть мовну ситуацію в грецькомовних середовищі, зайвий раз підкреслює силу архаїзується тенденцій в Г. я. і важливість вивчення його древнегреч. стану. Древнегреч. мова ніколи не усвідомлювався носіями Г. я. як ін. мову, навіть при наявності перекладів з давньогрецької на новогрецьку, що пов'язано з особливостями політичної і культурної історії Греції.

М. Н. Славятінская

Східна Римська імперія і візантійська культура в цілому зіграли величезну, ще не оцінену в належній мірі роль в збереженні і передачі греко-римського філософського і наукової спадщини (в тому числі в області філософії і теорії мови) представникам ідеології і науки Нового часу.

Саме візантійській культурі Європа зобов'язана досягненням в творчому синтезі язичницької античної традиції (переважно в позднеелліністіческой формі) і християнського світогляду. І залишається лише шкодувати, що в історії мовознавства до сих пір приділяється недостатня увага вкладу візантійських вчених у формування середньовічних лінгвістичних навчань в Європі і на Близькому Сході.

При характеристиці культури і науки (зокрема мовознавства) Візантії потрібно враховувати специфіку державної, політичної, економічної, культурної, релігійної життя в цієї могутньої середземноморської державі, що проіснувала понад тисячу років в період безперервного перекроювання політичної карти Європи, появи і зникнення безлічі "варварських" держав .

В специфіці культурного життя цієї держави відбилася ціла низка знаменних історичних процесів: раннє відокремлення в складі Римської імперії; перенесення в 330 р столиці Римської імперії до Константинополя, що став задовго до цього провідним економічним, культурним і науковим центром імперії; остаточний розпад Римської імперії на Західну Римську і Східну Римську в 345 р .; падіння в 476 р Західної Римської імперії та затвердження на Заході Європи повного панування "варварів".

Візантії вдалося надовго зберегти централізовану державну владу реально над усіма прісредіземноморскімі територіями в Європі, Північній Африці, Малій Азії та Передньої Азії і навіть домогтися нових територіальних завоювань. Вона більш-менш успішно протистояла натиску племен в період "великого переселення народів".

До 4 ст. тут вже утвердилося християнство, офіційно визнане в 6 ст. державною релігією. До цього часу в боротьбі з язичницькими пережитками і численними єресями склалося православ'я. Воно стало в 6 ст. панівної в Візантії формою християнства.

Духовну атмосферу в Візантії визначало тривалий суперництво з латинським Заходом, що призвело в 1204 р до офіційного розриву (схизми) греко-кафолической і римсько-католицької церков і до повного припинення відносин між ними.

Завоювавши Константинополь, хрестоносці створили на значній частині візантійської території влаштовану за західним зразком Латинську імперію (Romania), але вона проіснувала лише до 1261 року, коли знову була відновлена ​​Візантійська імперія, так як народні маси не прийняли спроб насильницької латинізації державного управління, культури та релігії.

У культурному відношенні візантійці перевершували європейців. Багато в чому вони довгий час зберігали пізньоантичний уклад життя. Для них був характерний активний інтерес широкого кола людей до проблем філософії, логіки, літератури і мови. Візантія чинила потужний культурний вплив на народи прилеглих країн. І разом з тим до 11 в. візантійці оберігали свою культуру від іноземних впливів і запозичували лише згодом досягнення арабської медицини, математики тощо

У 1453 р Візантійська імперія остаточно впала під натиском турків-османів. Почався масовий вихід грецьких вчених, письменників, художників, філософів, релігійних діячів, богословів в інші країни, в тому числі і в Московську державу.

Багато з них продовжили свою діяльність в ролі професорів західноєвропейських університетів, наставників гуманістів, перекладачів, духовних діячів і т.п. На частку Візантії випала відповідальна історична місія з порятунку цінностей великої античної цивілізації в період крутих ломок, і ця місія успішно завершилася їх передачею італійським гуманістам в предренессансного період.

Особливості візантійської науки про мову багато в чому пояснюються складною мовною ситуацією в імперії. Тут конуріровалі один з одним архаїчний за своїм характером аттіцістіческій літературну мову, невимушена народно-розмовна мова, що продовжує народну мову общеелліністіческой епохи, і проміжне літературно-розмовне койне.

У державному управлінні та в побуті візантійці / "ромеї" спочатку широко використовували латину, який поступився статус офіційного грецькому лише в 7 в. Якщо в епоху Римської імперії мав місце симбіоз грецької та латинської мов з перевагою на користь другого, то в період самостійного державного розвитку перевага виявилася на стороні першого. Згодом скорочувалася кількість осіб, які добре володіють латиною, і виникла необхідність в замовленнях на переклади творів західних авторів.

Етнічний склад населення імперії був вельми строкатим з самого початку і змінювався протягом історії держави. Багато з жителів імперії були сизначально еллінізувати або романізовани. Візантійцям доводилося підтримувати постійні контакти з носіями найрізноманітніших мов - німецьких, слов'янських, іранських, вірменського, сирійського, а потім і арабського, тюркських і т.д.

Багато з них були знайомі з письмовим староєврейською як мовою Біблії, що не заважало їм часто висловлювати вкрай пуриста, що суперечить церковним догмам ставлення до запозичень з нього. У 11-12 вв. - після вторгнення і розселення на території Візантії численних слов'янських племен і до утворення ними самостійних держав - Візантія була по суті справи греко-слов'янською державою.

Візантійські філософи-богослови 2-8 ст. (Оріген, Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Богослов, Прокл, Максим Сповідник, Сімілікій, Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Іоанн Златоуст, Леонтій, Іван Філомон, Іоанн Дамаскін, з числа яких багато були офіційно визнані "святими" і "батьками церкви" ) поряд із західними представниками патристики брали активну участь у виробленні християнських догматів з залученням світоглядних ідей Платона і частково Аристотеля, в розробці в рамках християнської системи поглядів стрункою філософії мови, в підготовці виокремлення з філософії схоластичної логіки (разом з логічної граматикою).

Вони зробили чималий вплив на представників сучасної їм і подальшої західної філософії і науки. До філософських проблем мови зверталися і більш пізні візантійські богослови (Михайло Псьол, Максим Плануд, Григорій Палама).

Показово (на відміну від латинського Заходу) дбайливе ставлення візантійської церкви і монастирів до збереження і переписування античних (язичницьких за своїм змістом) пам'ятників. З цим процесом переписування був пов'язаний перехід в 9-10 ст. на мінускульним лист.

І.П. Сусов. Історія мовознавства - Твер, 1999 г.

Такого держави, як Візантія, сьогодні вже не існує. Однак саме вона, мабуть, справила найбільший вплив на культурне і духовне життя Київської Русі. У чому ж воно полягало?

Відносини Русі та Візантії

До Х століття Візантія, що сформувалася в 395 році після розділу Римської імперії, була могутньою державою. У неї входили Мала Азія, південна частина Балкан і Південної Італії, острови в Егейському морі, а також частина Криму і Херсонес. Російські називали Візантію «Грецьким царством», так як там переважала еллінізувати культура і офіційна мова був грецьким.

Контакти Київської Русі з Візантією, які межували між собою через Чорне море, почалися ще в IX столітті. Спочатку дві держави ворогували між собою. Руси неодноразово здійснювали набіги на сусідів.

Але поступово Русь і Візантія перестали воювати: їм виявилося вигідніше «дружити». Тим більше, що русам вдалося знищити погрожував Константинополю Хозарський каганат. Обидві держави почали налагоджувати дипломатію і торговельні зв'язки.

Стали практикуватися і династичні шлюби. Так, однією з дружин російського князя Володимира Святославича стала Анна - сестра візантійського імператора Василя II. Матір'ю Володимира Мономаха була Марія, дочка імператора Костянтина IX Мономаха. А московський князь Іван III був одружений з Софією Палеолог, племінницею останнього імператора Візантії Костянтина XI.

релігія

Головне, що дала Русі Візантія - це християнська релігія. Ще в IX столітті в Києві була побудована перша православна церква, а княгиня Ольга Київська стала імовірно першої російської правителькою, яка прийняла хрещення. Її онук князь Володимир, як ми знаємо, прославився як хреститель Русі. При ньому в Києві були знесені всі язичницькі ідоли і побудовані православні храми.

Разом з догматами православ'я російські перейняли візантійські канони богослужіння, включаючи його красу і урочистість.

Це, до речі, стало основним аргументом на користь вибору релігії - посли князя Володимира, побувавши на службі в Софії Константинопольської, доповіли: «Прийшли ми в Греки, і ввели нас туди, де вони служать Богові своєму, і не знали - на небі чи на землі ми, бо немає на землі такого видовища та краси такої, і не знаємо, як і розповісти про це, - знаємо ми тільки, що перебуває там Бог з людьми, і служба їх краще, ніж у всіх інших країнах. Ми не зможемо ввійти забути краси тієї, бо кожна людина, якщо скуштує солодкого, не візьме потім гіркого, так і ми не можемо вже тут перебувати ».

Були успадковані від візантійців і особливості церковного співу, іконопису, а також православного подвижництва. З 988 по 1448 роки Російська Православна Церква була митрополією Константинопольського патріархату. Більшість київських митрополитів в той час були грецького походження: їх обирали і стверджували в Константинополі.

У XII столітті на Русь з Візантії була привезена одна з найбільших християнських святинь - найдавніша ікона Божої Матері, яка стала відома у нас як Володимирська.

Економіка

Економічні і торговельні зв'язки між Руссю і Візантією були встановлені ще до хрещення Русі. Після прийняття Руссю християнства вони тільки зміцніли. Візантійські торговці привозили на Русь тканини, вина, прянощі. Натомість вивозили хутра, рибу, ікру.

Культура

Розвивався і «культурний обмін». Так, знаменитий іконописець другої половини XIV - початку XV століття Феофан Грек писав ікони в новгородських і московських храмах. Не менш відомий письменник і перекладач Максим Грек, який помер у 1556 році в Троїце-Сергієвому монастирі.

Візантійський вплив проглядається і в російській архітектурі того часу. Завдяки йому на Русі вперше почалося будівництво кам'яних будівель. Взяти хоча б Софійські собори в Києві та Новгороді.

У візантійських майстрів російські зодчі навчалися і принципам будівництва, і принципам прикраси храмів мозаїками і фресками. Правда, прийоми традиційного візантійського зодчества тут поєднуються з «російським стилем»: звідси і безліч куполів.

Мова

З грецької мови російські запозичили такі слова, як «зошит» або «лампа». При хрещенні російським давали грецькі імена - Петро, ​​Георгій, Олександр, Андрій, Ірина, Софія, Галина.

література

Перші книги на Русі привозили саме з Візантії. Згодом багато хто з них стали перекладатися на російську мову - наприклад, житія святих. Зустрічалися і твори не тільки духовного, але і художнього змісту, наприклад, історія пригод сміливого воїна Дигениса Акрита (в російській переказі - Девгенія).

Освіта

Створенням слов'янської писемності на основі грецького статутного листи ми зобов'язані видатним діячам візантійської культури Кирилу і Мефодію. Після прийняття християнства в Києві, Новгороді та інших російських містах почали відкриватися школи, влаштовані за візантійським зразком.

У 1685 року вихідцями з Візантії братами Іоанникієм і Софронієм Ліхудамі на прохання патріарха Іоакима була відкрита Слов'яно-греко-латинська академія в Москві (при Заіконоспасском монастирі), яка стала першим в російській столиці вищим навчальним закладом.

Незважаючи на те, що Візантійська імперія перестала існувати в 1453 році після того як османи захопили Константинополь, в Росії про неї не забули. У другій половині XIX століття в російських університетах ввели курс візантології, в рамках якого вивчали візантійську історію і літературу. У всіх навчальних закладах в програму входив грецьку мову, тим більше що більшість священних текстів були на давньогрецькому.

«Майже тисячу років свідомість духовної причетності до культури Візантії було органічним для православних підданих Російської держави, - пише Г. Литаврин в книзі" Візантія і Русь ". - Природно тому, що вивчення історії, мистецтва та культури батьківщини православ'я було в Росії важливою і престижною областю гуманітарного знання ».

Катехізис - це «книга, яка містить короткий виклад основних істин християнської віри і моралі в простій і зрозумілій формі, зазвичай у вигляді питань і відповідей, і призначена для початкового релігійного навчання віруючих». Більшість словників сучасної російської мови дають близькі визначення. Причому в деяких з них слово наводиться в двох варіантах: катехізис і катихизис. У словнику В.І. Даля тлумачення більш повне - «початкове, основне вчення про християнську віру; книжка, яка містить це вчення || Початкова та основне вчення будь-якої науки ».

Саме слово має грецьке походження. Воно походить від іменника ή κατήχησις - оприлюднення, (усне) повчання, повчання, Утворене від дієслова κατηχέω - оголошувати, (усно) повчати, навчати. Це дієслово є префіксальними освітою від дієслова ὴχέω - видавати звук, звучати(Пор .: ό ήχος - звук, чутка; ήὴχη- звук, шум; ή ὴχώ - відлуння, відгомін; звук, шум, крик; слух, чутка) І містить приставку κατα - багатозначно повноти здійснення дії. З приводу слів оголошувати(Κατηχέω) і оприлюднений(Κατηχούμενος) представляють інтерес матеріали до словника церковнослов'янських паронімів: до κατηχέω - «1. навчити, навчити, присвятити ... 2. налаштувати (про музичному інструменті)»; до κατηχούμενος - « який готується до хрещення, той, кому повідомлені основи віри »з приведенням відповідних церковнослов'янських текстів.

Етимологічні словники російської мови вказують на посередництво латинської мови в запозиченні цього слова: «з лат. catechēsis від грец. повчання, наставляння»; «Позднелат. catechesis - катехізис, елементарний курс богослов'я< греч. katēchēsis - поучение, назидание; оглашение, от katēcheō - устно поучать, от ēcheō - звучать, от ēchō - эхо; слух, молва» . В словаре-справочнике, в котором собраны наиболее распространенные в русском языке слова латинского происхождения, включая и те, которые вошли в латынь из греческого языка, объяснение несколько иное: «Catechesis, is f (греч.: наставление, познание) - катехизис, элементарный курс богословия. С сер. XVII в., первонач. в формах «Катехісм», «катихизис». Через старослав. з грец. " .

Для розуміння, яким шляхом це слово проникло в російську мову, необхідно звернутися до його фонетичному вигляді. А він навіть в сучасній російській мові не сформувався (катехізис і катихизис). Щоб розібратися в цьому питанні, звернемося до традицій передачі грецьких слів в російській мові.

У новий час визначилося дві системи фонетичної передачі давньогрецьких слів, названі по іменах запропонували їх вчених епохи Відродження Еразма Роттердамського і Йоганна Рейхлина. Еразмова система співвідносить вимова слова з його графікою і відображає звучання грецьких слів в латині. Вона прийнята в більшості європейських країн і використовується в Росії в гімназійної та університетської практиці при читанні світських текстів. Рейхлінова система була орієнтована на живу візантійську мова. Цієї системи дотримуються грецькі вчені, в Росії вона була засвоєна раніше Еразмова, безпосередньо від греків і зміцнилася в духовних закладах. У Рейхліновой системі прийнято читати богослужбові тексти.

У грецькому іменник κατήχησις нас буде цікавити вимова букв η і σ, які по-різному передаються в цих системах. У Еразмова традиції η вимовляється як «е», а σ за правилами латинської мови озвончается. У Рейхліновой традиції η вимовляється як «і», а σ зберігає глухість ( «с»). Таким чином, в Еразмова традиції наше слово має звучати як «катехезіс», а в Рехліновой як «катіхісіс». Що ж сталося?

Виявляється, в живій мові обидві традиції могли взаємодіяти: або перетворення відбувалося за латинським стереотипу, але не утримувалося ( риторі Реторе, філософі Філозоф), Або перетворення відбувалося за греко-візантійським стереотипу ( катедраі Кафедра, ОРТОГРАФІЇі орфографія), Але теж не завжди утримувалася ( бібліотекаі вівліофіка, катеті кафет). Якщо запозичення входили в російську мову в двоякою формі, частіше не втримувалися греко-візантійські варіанти ( теоріяі феория, фізикаі фісіка). Однак могли з'явитися і змішані форми при наявності двох або більше фонетичних відмінностей в одному слові: дифірамб(В XVIII в. - діфірамві дітірамб), апофеоз (апофеосі апотеозу). До цього-то типу і відноситься слово катехізис. Звичайно, з представлених в сучасній російській мові форм ( катехізисі катихизис) Більш послідовною є друга. Але навіть і в ній є елемент змішання традицій: дзвінкий «з» на місці глухого грецького «с».

Нещодавно вперше з'явилося наукове, текстологічно вивірене перевидання знаменитого катехізису, складеного святителем Філаретом (Дроздовим) в 1822 році, супровід передмовою про історію його створення, примітками і покажчиками. У цьому виданні використовується менш вживана в даний час форма катихизис, Що, можливо, буде сприяти активізації її вживання в сучасній російській мові. Адже тираж цієї книги як на теперішній час не маленький: 10 000 примірників. На закінчення для наочності наведемо початкові рядки цього видатного богословського і літературного пам'ятника.

« Питання.Що є православний катихизис?

Відповідь.Православний катихизис є проповіді про православну віру християнської, викладається кожному християнинові для благоугожденія Богу і спасіння душі.

В.Що означає слово катихизис?

О.Катіхізіс, по переводу з грецької мови, означає оприлюднення,усно повчання; а по вживанню від часів апостольських, тим ім'ям означається початкове вчення про православну віру християнської, кожному християнинові потрібне (див .: Лк 1: 4; Дії 18: 25) ».

Християнство: Словник / За заг. ред. Л.Н. Мітрохіна і ін. М., 1994. С. 193.

Див., Напр .: Словник російської мови / За ред. А.П. Евгеньевой. Т. 2. М., 1981. С. 40.

Даль В.І.Тлумачний словник живої великоросійської мови. Т. 2. М., 1998. С. 98.

Давньогрецької-російський словник / Упоряд. І.Х. Дворецький. Т. 1. М., 1958. С. 924; Вейсман А.Д.Грецько-російський словник. М., 1991. С. 694.

Седакова О.А.Церковнославяно-російські пароніми: Матеріали до словника. М., 2005. С. 222.

Фасмер М.Етимологічний словник російської мови / Пер. з нім. і доповнення О.Н. Трубачова. Т. 2. М., 1967. С. 210.

Словник іншомовних слів: Актуальна лексика, тлумачення, етимологія / М.М. Андрєєва, Н.С. Арапова і ін. М., 1997. С. 124.

Іллінська Л.С.Латинське спадщина в російській мові: Словник-довідник. М., 2003. С. 86.

Більш докладно про ці традиції див .: Славятінская М.Н.Навчальний посібник з давньогрецької мови: Культурно-історичний аспект. М., 1988. С. 158-160; Давньогрецька мова: Початковий курс / Упоряд. Ф.Вольф, Н.К. Малінаускене. Ч. 1. М., 2004. С. 6-8.

Детальніше див .: Романея Ю.А.Структура слів грецького походження в російській мові: Канд. дис. М., 1965.

Розгорнутий християнський катихизис Православно-Кафоличної Східної Церкви / [Упоряд .: свт. Філарет (Дроздов); Предисл., Підго. тексту, прямуючи. і указ .: канд. іст. наук А.Г. Дунаєв]. М .: Видавнича Рада Руської Православної Церкви, 2006.

У зазначеному тексті Євангелія від Луки читаємо: «Щоб ти істоту науки, якої навчився». У грецькому оригіналі формі «навчився» відповідає форма пасивного аориста κατηχήθης від вже відомого нам дієслова κατηχέω. У Діяннях святих апостолів використана описова форма з пасивним перфектний причастям цього ж дієслова ὴυ κατηχημένος, в російській перекладі передана аналогічно першої: «Він був навчений дороги Господньої».