Поезія Ахматової. Стихи о любви Анни Ахматової. Що ти бродиш, неприкаяний ...

А нна Ахматова писала про себе, що народилася в один рік з Чарлі Чапліном, «Крейцерова сонатою» Толстого і Ейфелевою вежею. Вона стала свідком зміни епох - пережила дві світові війни, революцію і блокаду Ленінграда. Свій перший вірш Ахматова написала в 11 років - з тих пір і до кінця життя вона не переставала займатися поезією.

Літературне ім'я - Анна Ахматова

Анна Ахматова народилася в 1889 році під Одесою в родині потомственого дворянина, відставного інженера-механіка флоту Андрія Горенка. Батько боявся, що поетичні захоплення дочки зганьблять його прізвище, тому ще в юному віці майбутня поетеса взяла собі творчий псевдонім - Ахматова.

«Назвали мене Ганною на честь бабусі Ганни Єгорівни Мотовилової. Її мати була чінгізідкой, татарської княжною Ахматової, чиє прізвище, чи не зрозумівши, що збираюся бути російським поетом, я зробила своїм літературним ім'ям ».

Анна Ахматова

Дитинство Анни Ахматової пройшло в Царському Селі. Як згадувала поетеса, читати вона навчилася по «Абетці» Льва Толстого, по-французьки заговорила, слухаючи, як учитель займався зі старшими сестрами. Свій перший вірш юна поетеса написала в 11 років.

Анна Ахматова в дитинстві. Фотографія: maskball.ru

Анна Ахматова. Фотографії: maskball.ru

Сім'я Горенко: Інна Еразмівна і діти Віктор, Андрій, Анна, Ія. Фотографія: maskball.ru

Ахматова вчилася в Царскосельской жіночої гімназії «Спочатку погано, потім набагато краще, але завжди неохоче». У 1905 році вона була на домашньому навчанні. Сім'я жила в Євпаторії - мати Анни Ахматової розлучилася з чоловіком і виїхала до південного узбережжя лікувати загострився у дітей туберкульоз. У наступні роки дівчинка переїхала до родичів у Києві - там вона закінчила Фундуклеївської гімназії, а потім записалася на юридичне відділення Вищих жіночих курсів.

У Києві Анна почала листуватися з Миколою Гумільовим, який доглядав за нею ще в Царському Селі. У цей час поет перебував у Франції і видавав паризький російський тижневик «Сіріус». У 1907 році на сторінках «Сіріуса» вийшло перше опубліковане вірш Ахматової «На руці його багато блискучих кілець ...». У квітні 1910 року Ганну Ахматова і Микола Гумільов повінчалися - під Києвом, в селі Микільська Слобідка.

Як писала Ахматова, «Такої долі не було ще ні в одного покоління». У 30-і роки був заарештований Микола Пунін, двічі заарештований Лев Гумільов. У 1938 році його засудили до п'яти років виправно-трудових таборів. Про почуттях дружин і матерів «ворогів народу» - жертв репресій 1930-х років - Ахматова пізніше написала одне зі своїх знаменитих творів - автобіографічну поему «Реквієм».

У 1939 році поетесу прийняли до Спілки радянських письменників. Перед війною вийшов шостий збірник Ахматової - «З шести книг». «Вітчизняна війна 1941 року захопила мене в Ленінграді», - писала поетеса в спогадах. Ахматову евакуювали спочатку в Москву, потім в Ташкент - там вона виступала в госпіталях, читала вірші пораненим солдатам і «жадібно ловила вести про Ленінграді, про фронт». У Північну столицю поетеса змогла повернутися лише в 1944 році.

«Страшний привид, хто вдає моїм містом, так вразив мене, що я описала цю мою з ним зустріч в прозі ... Проза завжди здавалася мені і таємницею, і спокусою. Я з самого початку все знала про вірші - я ніколи нічого не знала про прозу ».

Анна Ахматова

«Декадентка» і номінант на Нобелівську премію

У 1946 році було винесено спеціальну Постанову оргбюро ЦК ВКП (б) «Про журнали« Звезда »і« Ленінград »- за« надання літературної трибуни »для« безідейних, ідеологічно шкідливих творів ». Воно стосувалося двох радянських письменників - Анни Ахматової і Михайла Зощенка. Їх обох виключили зі Спілки письменників.

Кузьма Петров-Водкін. Портрет А.А. Ахматової. 1922. Державний Російський музей

Наталія Третьякова. Ахматова і Модільяні у незакінченого портрета

Рінат Курамшин. Портрет Анни Ахматової

«Зощенко зображує радянські порядки і радянських людей в потворно карикатурній формі, клеветнически представляючи радянських людей примітивними, малокультурні, дурними, з обивательськими смаками і звичками. Злісно хуліганський зображення Зощенко нашої дійсності супроводжується антирадянськими випадами.
<...>
Ахматова є типовою представницею чужої нашому народові порожній безідейної поезії. Її вірші, просочені духом песимізму і занепадництва, що виражають смаки старої салонної поезії, застиглої на позиціях буржуазно-аристократичного естетства і декадентства, «мистецтво для мистецтва», котра не хоче йти в ногу зі своїм народом завдають шкоди справі виховання нашої молоді і не можуть бути терпимі в радянській літературі ».

Уривок з Постанови оргбюро ЦК ВКП (б) «Про журнали« Звезда »і« Ленінград »

Лев Гумільов, який після відбуття покарання добровольцем пішов на фронт і дійшов до Берліна, знову був заарештований і засуджений до десяти років виправно-трудових таборів. Всі його роки ув'язнення Ахматова намагалася домогтися звільнення сина, проте Льва Гумільова випустили на свободу тільки в 1956 році.

У 1951 році поетесу відновили в Спілці письменників. Ніколи не мала власного житла, в 1955 році Ахматова отримала від Літературного фонду дачний будиночок в селищі Комарово.

«Я не переставала писати вірші. Для мене в них - зв'язок моя з часом, з новим життям мого народу. Коли я писала їх, я жила тими ритмами, які звучали в героїчній історії моєї країни. Я щаслива, що жила в ці роки і бачила події, яким не було рівних ».

Анна Ахматова

У 1962 році поетеса завершила роботу над «Поемою без героя», яку писала протягом 22 років. Як зауважив поет і мемуарист Анатолій Найман, «Поема без героя» написана Ахматової пізньої про Ахматову ранньої - вона згадувала й стала роздумувати про епоху, яку застала.

У 1960-і роки творчість Ахматової набуло широкого визнання - поетеса стала номінантом на Нобелівську премію, отримала літературну премію «Етна-Таорміна» в Італії. Оксфордський університет присвоїв Ахматової ступінь почесного доктора літератури. У травні 1964 року в Музеї Маяковського в Москві пройшов вечір, присвячений 75-річчю поетеси. На наступний рік вийшов останній прижиттєвий збірник віршів і поем - «Біг часу».

Хвороба змусила Ганну Ахматову в лютому 1966 року переїхати в підмосковний кардіологічний санаторій. У березні вона пішла з життя. Поетесу відспівали в Нікольському морському соборі Ленінграда і поховали на Комарівському кладовищі.

Професор-славіст Микита Струве

Біографія знаменитостей - Анна Ахматова

Анна Ахматова (Анна Горенко) - російська і радянська поетеса.

дитинство

Народилася Анна в багатодітній родині 23 червня 1889 року. Творчий псевдонім «Ахматова» вона візьме в пам'ять легенд про своїх ординських коренях.

Дитинство Анна провела в Царському Селі під Санкт-Петербургом, а щоліта сім'я їхала в Севастополь. У п'ять років дівчинка навчилася говорити по-французьки, проте навчання в Маріїнській гімназії, куди Анна вступила в 1900 році, давалася їй важко.

Батьки Ахматової розлучилися, коли їй виповнилося шістнадцять років. Мама, Інна Еразмівна, відвозить дітей в Євпаторії. Там родина пробула недовго, і навчання Анна закінчує вже в Києві. У 1908 році Анна починає цікавитися юриспруденцією і вирішує вчитися далі на Вищих жіночих курсах. Результатом навчання стало знання латини, яке пізніше дозволило їй вивчити італійську мову.

Дитячі фотографії Анни Ахматової

Початок творчого шляху

Захоплення літературою і поезією почалося у Ахматової з дитинства. Свій перший вірш вона складає в 11 років.

Вперше твори Анни друкують в 1911 році в газетах і журналах, а через рік виходить перша збірка віршів «Вечір». Вірші були написані під впливом втрати двох сестер, які померли від туберкульозу. Допомагає публікувати вірші її чоловік Микола Гумільов.

Юна поетеса Анна Ахматова

Кар'єра

У 1914 році вийшла збірка «Четки», який зробив поетесу знаменитою. Читати вірші Ахматової стає модно, захоплюються ними молоді Цвєтаєва і Пастернак.

Анна продовжує писати, з'являються нові збірки «Біла зграя», «Подорожник». Вірші відбили переживання Ахматової про першу світову війну, революції, громадянської війни. У 1917 році Анна захворює на туберкульоз і довго відновлюється.

Починаючи з двадцятих років, вірші Анни починають критикувати, піддавати цензурі як невідповідні епосі. У 1923 році її вірші припиняють друкувати.

Тридцяті роки двадцятого століття стають для Ахматової важким випробуванням - заарештовують її чоловіка Миколи Пунина і сина Льва. Довгий час Анна проводить біля в'язниці «Хрести». У ці роки вона пише поему «Реквієм», присвячену жертвам репресій.

У 1939 році поетесу приймають до Спілки радянських письменників.
Під час Великої Вітчизняної війни Ахматова з Ленінграда була евакуйована в Ташкент. Там вона створює вірші військової тематики. Після зняття блокади повертається в рідне місто. Під час переїздів були загублені багато творів поетеси.

У 1946 році Ахматову вивели зі складу Союзу письменників після різкої критики її творчості в постанові оргбюро ЦК ВКП (б). Одночасно з Ганною критикують і Зощенко. Відновлюють Ахматову в спілці письменників в 1951 році з подачі Олександра Фадєєва.

Поетеса багато читає, пише статті. Час, в яке вона творила, наклало відбиток на її творчість.

У 1964 році Ахматова за внесок в світову поезію була відзначена премією «Етна-Таорміна» в Римі.
Пам'ять про російську поетесу увічнили в Санкт-Петербурзі, Москві, Одесі, Ташкенті. Є вулиці, названі на її честь, пам'ятники, меморіальні дошки. За життя поетеси написані її портрети.

Портрети Ахматової: художників Натана Альтмана і Ольги Кардовський (1914 рік)

Особисте життя

Ахматова була три рази заміжня. Зі своїм першим чоловіком Миколою Гумільовим Анна познайомилася в 1903 році. У 1910 році вони одружилися, в 1918 році розлучилися. Шлюб з другим чоловіком Володимиром Шилейко тривав 3 роки, останній чоловік поетеси Микола Пунін довгий час провів у в'язниці.

На фото: поетеса з чоловіком і сином

Левко зі своєю знаменитою мамою

Син Лев народився в 1912 році. Провів понад десяти років у в'язниці. Був ображений на матір, вважаючи, що вона могла допомогти уникнути ув'язнення, але не зробила цього.

Лев Гумільов провів у в'язницях і таборах майже 14 років, в 1956 році він був реабілітований і визнаний невинним за всіма статтями

З цікавих фактів можна відзначити її дружбу з відомою актрисою Фаїною Раневської. 5 березня 1966 Ахматова померла в санаторії Підмосков'я, в Домодєдово. Похована під Ленінградом на Комарівському кладовищі.

Могила Анни Ахматової

Одна з найяскравіших, самобутніх і талановитих поетес Срібного століття Анна Горенко, більш відома своїм шанувальникам як Ахматова, прожила довге і насичене трагічними подіями життя. Ця горда і одночасно тендітна жінка була свідком двох революцій і двох світових воєн. Її душу обпалили репресії і смерті найближчих людей. Біографія Анни Ахматової гідна роману або екранізації, що неодноразово і робили як її сучасники, так і більш пізніше покоління драматургів, режисерів і літераторів.

Анна Горенко з'явилася на світ влітку 1889 року в родині потомственого дворянина і відставного інженера-механіка флоту Андрія Андрійовича Горенко і Інни Еразмівни Стогової, що належала до творчої еліти Одеси. Дівчинка народилася в південній частині міста, в будинку, який розташовувався в районі Великий Фонтан. Вона виявилася третьою за віком з шістьох дітей.

Ледь дитині виповнився рік, батьки переїхали в Санкт-Петербург, де глава сім'ї отримав чин колезького асесора і став чиновником Госконтроля для особливих доручень. Сім'я оселилася в Царському Селі, з яким і пов'язані всі дитячі спогади Ахматової. Няня водила дівчинку гуляти в Царськосельський парк і інші місця, які ще пам'ятали. Дітей навчали світському етикету. Читати Аня навчилася по абетці, а французьку мову вивчила ще в ранньому дитинстві, слухаючи, як вчителька викладає його старшим дітям.

Освіта майбутня поетеса отримувала в Маріїнської жіночої гімназії. Анна Ахматова вірші почала писати, за її твердженням, в 11 років. Примітно, що поезія для неї відкрилася не романом Олександра Пушкіна і, яких вона полюбила дещо пізніше, а величними одами Гавриїла Державіна і віршем «Мороз, Червоний ніс», які декламувала мама.

Юна Горенко закохалася в Петербург назавжди і вважала його головним містом свого життя. Вона дуже сумувала за його вулицями, парками і Неві, коли довелося виїхати з мамою в Євпаторію, а потім і до Києва. Батьки розлучилися, коли дівчині виповнилося 16 років.

Передостанній клас вона доучуватися на дому, в Євпаторії, а останній закінчувала в київській Фундуклеївській гімназії. Після завершення навчання Горенко стає студенткою Вищих жіночих курсів, вибравши для себе юридичний факультет. Але якщо латинь і історія права викликали в ній жвавий інтерес, то юриспруденція здалася нудною до позіхання, тому дівчина продовжила освіту в улюбленому Санкт-Петербурзі, на історико-літературних жіночих курсах Н. П. Раева.

вірші

У родині Горенко поезією не займався ніхто, «скільки бачить око кругом». Лише по лінії матері Інни Стогової знайшлася далека родичка Ганна Буніна - перекладачка і поетеса. Батько не схвалив захоплення дочки поезією і попросив не соромитись його прізвище. Тому Анна Ахматова вірші свої ніколи не підписувала справжнім прізвищем. У своєму генеалогічному дереві вона знайшла прабабусю-татарку, яка нібито вела свій рід від ординського хана Ахмата, і таким чином перетворилася на Ахматову.

У ранній юності, коли дівчина вчилася в Маріїнській гімназії, вона познайомилася з талановитим молодим чоловіком, згодом відомим поетом Миколою Гумільовим. І в Євпаторії, і в Києві дівчина листувалася з ним. Весной 1910 року ці фірми повінчалися в Миколаївській церкві, яка і сьогодні стоїть в селі Микільська Слобідка під Києвом. На той момент Гумільов вже був таким, що відбувся поетом, відомим в літературних колах.

Молодята вирушили святкувати свій медовий місяць в Париж. Це була перша зустріч Ахматової з Європою. Після повернення чоловік ввів свою талановиту жінку в літературно-мистецькі кола Санкт-Петербурга, і її тут же помітили. Спочатку всіх вразила її незвичайна, велична краса і царствена постава. Смаглява, з виразною горбинкою на носі, «ординська» зовнішність Анни Ахматової підкорила літературну богему.

Анна Ахматова і Амадео Модільяні. Художник Наталія Третьякова

Незабаром пітерські літератори виявляються в полоні творчості цієї самобутньої красуні. Анна Ахматова вірші про кохання, а саме це велике почуття вона оспівувала все своє життя, пише в часи кризи символізму. Молоді поети пробують себе в інших вступили в моду течіях - футуризм і акмеизме. Гумільова-Ахматова набуває популярність як акмеисткой.

1912 Перший стає роком прориву в її біографії. У цьому пам'ятному році не тільки народжується єдиний син поетеси - Лев Гумільов, але і виходить маленьким тиражем її перша збірка під назвою «Вечір». На схилі років жінка, що пройшла всі тяготи часу, в якому їй випало народитися і творити, назве ці перші твори «бідними віршами нехай дівчинки». Але тоді вірші Ахматової знайшли перших своїх шанувальників і принесли їй популярність.

Через 2 роки виходить друга збірка, названий «Четки». І це вже був справжній тріумф. Шанувальники і критики захоплено відгукуються про її творчість, зводячи в ранг наймоднішою поетеси свого часу. Ахматової більше не потрібна протекція чоловіка. Її ім'я звучить навіть голосніше, ніж ім'я Гумільова. У революційному 1917-му Анна випускає свою третю книгу - «Біла зграя». Вона виходить значним тиражем в 2 тисячі примірників. Пара розлучається в неспокійному 1918 році.

А влітку 1921-го Миколу Гумільова розстріляли. Ахматова важко переживала смерть батька свого сина і людини, який ввів її в світ поезії.

Анна Ахматова читає свої вірші студентам

З середини 1920-х для поетеси наступають важкі часи. Вона під пильною увагою НКВД. Її не друкують. Вірші Ахматової пишуться «в стіл». Багато з них загублені при переїздах. Остання збірка вийшов в 1924 році. «Провокаційні», «занепадницькі», «антикомуністичні» вірші - таке клеймо на творчості коштувало Ганні Андріївні дорого.

Новий етап її творчості тісно пов'язаний з виснажливими душу переживаннями за рідних людей. Перш за все, за сина Левко. Пізньої осені 1935 го для жінки пролунав перший тривожний дзвінок: одночасно арештовані другий чоловік Микола Пунін і син. Їх звільняють через кілька днів, але спокою в житті поетеси більше не буде. З цього моменту вона буде відчувати, як кільце переслідування навколо неї стискається.

Через 3 роки син заарештований. Його засудили до 5 років виправно-трудових таборів. У цьому ж страшному році припинився шлюб Анни Андріївни і Миколи Пунина. Виснажена мати носить передачі синові в Хрести. У ці ж роки виходить знаменитий «Реквієм» Анни Ахматової.

Щоб полегшити життя синові і витягнути його з таборів, поетеса перед самою війною, в 1940-му видає збірку «З шести книг». Тут зібрані старі Отцензуренное вірші і нові, «правильні» з точки зору правлячої ідеології.

Гримнула Велику Вітчизняну війну Анна Андріївна провела в евакуації, в Ташкенті. Відразу ж після перемоги повернулася в звільнений і зруйнований Ленінград. Звідти незабаром перебирається до Москви.

Та тільки-но розступилися над головою хмари - сина випустили з таборів - знову збираються. У 1946-му її творчість розгромлено на черговому засіданні Спілки письменників, а в 1949-му Лев Гумільов заарештований знову. На цей раз його засудили на 10 років. Нещасна жінка зломлена. Вона пише прохання і покаянні листи в Політбюро, але її ніхто не чує.

Літня Анна Ахматова

Після виходу з чергового ув'язнення відносини між матір'ю і сином довгі роки залишалися напруженими: Лев вважав, що мама на перше місце поставила творчість, яке любила більше, ніж його. Він віддаляється від неї.

Чорні хмари над головою цієї знаменитої, але глибоко нещасної жінки розходяться лише під кінець її життя. У 1951-му її відновили в Спілці письменників. Вірші Ахматової друкуються. В середині 1960-х Анна Андріївна отримує престижну італійську премію і випускає нову збірку «Біг часу». А ще відомій поетесі Оксфордський університет присвоює докторську ступінь.

Ахматовская "будка" в Комарово

Під кінець років у поета і літератора зі світовим ім'ям нарешті з'явився свій будинок. Ленінградський «Літфонд» виділив їй скромну дерев'яну дачу в Комарово. Це була крихітна будиночок, який складався з веранди, коридору та однієї кімнати.

Вся «меблювання» - це жорстка ліжко, де в якості ніжки були складені цеглини, стіл, споруджений з дверей, малюнок Модільяні на стіні і старовинна ікона, яка колись належала першому чоловіку.

Особисте життя

Ця царствена жінка мала дивовижну владу над чоловіками. В юності Анна була фантастично гнучкою. Кажуть, вона могла з легкістю перегнутися тому, діставши головою статі. Навіть балерини Маріїнки дивувалися цієї неймовірної природної пластики. А ще у неї були дивні очі, змінювали колір. Одні говорили, що очі у Ахматової сірі, інші стверджували, що зелені, а треті запевняли, що вони небесно-блакитні.

Микола Гумільов закохався в Анну Горенко з першого погляду. Але дівчина була без розуму від Володимира Голенищева-Кутузова, студента, який не звертав на неї ніякої уваги. Юна гімназистка страждала і навіть намагалася повіситися на цвяху. На щастя, він вислизнув з глиняного стіни.

Анна Ахматова з чоловіком і сином

Здається, дочка отримала в спадок мамині невдачі. Заміжжя ні з одним з трьох офіційних мужів не принесло поетесі щастя. Особисте життя Анни Ахматової була сумбурною і якийсь розпатланою. Змінювали їй, змінювала вона. Перший чоловік проніс любов до Анни через все своє коротке життя, але при цьому у нього з'явився позашлюбний дитина, про який всі знали. До того ж Микола Гумільов не розумів, чому кохана дружина, на його думку, зовсім не геніальна поетеса, викликає таке захоплення і навіть екзальтацію у молоді. Вірші Анни Ахматової про кохання здавалися йому занадто довгими і пихатими.

В кінці-кінців вони розлучилися.

Після розставання у Анни Андріївни від шанувальників не було відбою. Граф Валентин Зубов дарував їй оберемки дорогих троянд і тріпотів від одного її присутності, але перевагу красуня віддала Миколі Недоброво. Втім, незабаром його змінив Борис Анрепа.

Друге заміжжя з Володимиром Шилейко так змучило Анну, що вона зронила: «Розлучення ... Яке ж це приємне відчуття!».

Через рік після смерті першого чоловіка вона розлучається і з другим. А через півроку виходить заміж втретє. Микола Пунін - мистецтвознавець. Але особисте життя Анни Ахматової не склалася і з ним.

Заступник наркома освіти Луначарського Пунін, який дав притулок безпритульного Ахматову після розлучення, теж не зробив її щасливою. Нова дружина жила в квартирі разом з колишньою дружиною Пунина і його дочкою, здаючи гроші в загальний котел на їжу. Приїжджав від бабусі син Лев містився на ніч в холодний коридор і відчував себе сиротою, вічно обділеним увагою.

Особисте життя Анни Ахматової повинна була змінитися після зустрічі з лікарем-патологоанатомом Гаршиним, але перед самим весіллям тому нібито наснилася покійна мати, благала не брати в будинок чаклунку. Одруження скасували.

смерть

Смерть Анни Ахматової 5 березня 1966 року народження, здається, потрясла всіх. Хоча їй на той момент вже виповнилося 76 років. Та й хворіла вона давно і важко. Померла поетеса в підмосковному санаторії в Домодєдово. Напередодні смерті вона попросила привезти їй Новий Завіт, тексти якого хотіла звірити з текстами кумранських рукописів.

Тіло Ахматової з Москви поспішили переправити в Ленінград: влада не бажала дисидентських хвилювань. Поховали її на Комарівському кладовищі. Перед смертю син і матір так і не змогли помиритися: вони не спілкувалися кілька років.

На могилі матері Лев Гумільов виклав кам'яну стінку з віконцем, яка мала символізувати стіну в Хрестах, куди вона носила йому передачі. Спочатку на могилі стояв дерев'яний хрест, як того і просила Анна Андріївна. Але в 1969-му з'явився хрест.

Пам'ятник Анні Ахматовій і Марину Цвєтаєву в Одесі

Музей Анни Ахматової знаходиться в Санкт-Петербурзі на вулиці Автовская. Ще один відкритий в Фонтанному будинку, де вона прожила 30 років. Пізніше музеї, пам'ятні дошки і барельєфи з'явилися в Москві, Ташкенті, Києві, Одесі та багатьох інших містах, де жила муза.

вірші

• 1912 - «Вечір»
• 1914 - «Четки»
• 1922 - «Біла зграя»
• 1921 - «Подорожник»
• 1923 - «Anno Domini MCMXXI»
• 1940 - «З шести книг»
• 1943 - «Анна Ахматова. Вибране »
• 1958 - «Анна Ахматова. вірші »
• 1963 - «Requiem»
• 1965 - «Біг часу»

Двері напіввідчинені,

Віють липи солодко ...

На столі забуті

Хлистик і рукавичка.

Коло від лампи жовтий ...

Шелесту слухаю.

Чому пішов ти?

Я не розумію…

Радісно і ясно

Завтра буде ранок.

Це життя прекрасне,

Серце, будь же мудро.

Ти зовсім втомлено,

Б'єшся тихіше, тихіше ...

Знаєш, я читала,

Що безсмертні душі.

1911

Ні, і не під далеким небозводом,

І не під захистом далеких крив,

Я була тоді з моїм народом,

Там, де мій народ, на жаль, був.

замість передмови

У страшні роки єжовщини я провела сімнадцять місяців у тюремних чергах в Ленінграді. Якось раз хтось «упізнав» мене. Тоді що стоїть за мною жінка, яка, звичайно, ніколи не чула мого імені, прокинулася від властивого нам усім заціпеніння і запитала мене на вухо (там усі говорили пошепки):

А це ви можете описати?

І я сказала:

Тоді щось схоже на посмішку промайнуло того, що колись було її обличчям.

посвячення

Перед цим горем гнуться гори,

Чи не тече велика ріка,

Але міцні тюремні затвори,

А за ними "каторжні нори"

І смертельна туга.

Для кого-то віє вітер свіжий,

Для кого-то ніжиться захід

Ми не знаємо, ми всюди ті ж,

Чуємо лише ключів осоружний скрегіт

Так кроки важкі солдатів.

Підіймалися як до обідні ранньої,

За столиці здичавілої йшли,

Там зустрічалися, мертвих бездиханний,

Сонце нижче і Нева туманней,

А надія все співає вдалині.

Вирок ... І відразу сльози ринуть,

Ото всіх вже відокремлена,

Немов з болем життя з серця виймуть,

Немов грубо навзнак перекинуть,

Але йде ... Хитається ... Одна ...

Де тепер мимовільні подруги

Двох моїх осатанілих років?

Що їм ввижається в сибірської хурделиці,

Що ввижається їм в місячному колі?

Їм я шлю прощальний свій привіт.

Березня, 1940

вступ

Це було, коли посміхався

Тільки мертвий, спокою радий.

І непотрібним доважком гойдався

Біля в'язниць своїх Ленінград.

І коли, збожеволівши від борошна,

Йшли вже засуджених полки,

І коротку пісню розлуки

Паровозні співали гудки,

Зірки смерті стояли над нами,

І безвинна корчилася Русь

Під кривавими чобітьми

І під шинами чорних марусь.

1

Вели тебе на світанку,

За тобою, як на винос, йшла,

У темній світлиці плакали діти,

У божниці свіча оплила.

На губах твоїх холод іконки.

Смертний піт на чолі не забути.

Буду я, як стрілецькі жіночку,

Під кремлівськими баштами вити.

[Листопада] 1935 Москва

2

Тихо ллється тихий Дон,

Жовтий місяць входить в дім.

Входить в шапці набакир,

Бачить жовтий місяць тінь.

Ця жінка хвора,

Ця жінка одна,

Чоловік в могилі, син у в'язниці,

Помоліться про мене.

1938

3

Ні, це не я, це хтось інший страждає.

Я б так не могла, а то, що сталося,

Нехай чорні сукна покриють,

І нехай віднесуть ліхтарі ...

1939

4

Показати б тобі, насмішниці

І улюблениці всіх друзів,

Царскосельской веселою грішниці,

Що трапиться з життям твоєї -

Як трьохсот, з передачею,

Під Хрестами будеш стояти

І своєю сльозою гарячою

Новорічний лід марнувати.

Там тюремний тополя хитається,

І ні звуку - а скільки там

Наповнених життів кінчається ...

1938

5

Сімнадцять місяців кричу,

Кличу тебе додому.

Кидалася в ноги катові,

Ти син і жах мій.

Все переплуталося навік,

І мені не розібрати

Тепер, хто звір, хто людина,

І довго ль страти чекати.

І тільки пилові квіти,

І дзвін кадильний, і сліди

Кудись в нікуди.

І прямо мені в очі дивиться

І швидкої загибеллю загрожує

Величезна зірка.

1939

6

Легкі летять тижні,

Що трапилося, не зрозумію.

Як тобі, синку, до в'язниці

Ночі білі дивилися,

Як вони знову дивляться

Яструбиним жарким оком,

Про твоєму хресті високому

І про смерть говорять.

Навесні 1939

7

вирок

І впало кам'яне слово

На мою ще живу груди.

Нічого, адже я була готова,

Впораюся з цим як-небудь.

У мене сьогодні багато справи:

Треба пам'ять до кінця вбити,

Треба, щоб душа скам'яніла,

Треба знову навчитися жити.

А не те ... Гарячий шелест літа,

Немов свято за моїм вікном.

Я давно передчувала цей

Світлий день і опустілий будинок.

8

До смерті

Ти все одно прийдеш - навіщо ж таки не тепер?

Я чекаю тебе - мені дуже важко.

Я погасила світло і відчинила двері

Тобі, такий простий і чудернацький.

Прийми для цього який завгодно вигляд,

Ворвісь отруєним снарядом

Іль з гирьки підкрадися, як досвідчений бандит,

Іль отруй тифозним чадом.

Іль казочкою, придуманої тобою

І всім до нудоти знайомої,

Щоб я побачила верх шапки блакитний

І блідого від страху кербуда.

Мені все одно тепер. Клубочиться Єнісей,

Зірка Полярна сіяє.

І синій блиск коханих очей

Останній жах застеляє.

9

Уже божевілля крилом

Душі накрило половину,

І напуває вогненним вином

І манить у чорну долину.

І зрозуміла я, що йому

Повинна я поступитися перемогу,

Прислухаючись до свого

Вже як би чужому бреду.

І не дозволить нічого

Воно мені забрати з собою

(Як не просили його

І як не докучай благанням):

Ні сина страшні очі -

Скам'яніле страждання,

Ні день, коли прийшла гроза,

Ні годину тюремного свиданья,

Ні милу прохолоду рук,

Ні лип схвильовані тіні,

Ні віддалений легкий звук -

Слова останніх потіхи.

10

розп'яття

Чи не ридай Мене, Мати, у гробі зрящіе.

I

Хор ангелів великий час прославив,

І небеса розплавилися у вогні.

Батькові сказав: "Пощо Мене залишив!"

А матері: "Про, що не ридай Мене ..."

1938

II

Магдалина билася і ридала,

Учень улюблений кам'янів,

А туди, де мовчки Мати стояла,

Так ніхто глянути й не посмів.

1940 Фонтану будинок

Епілог

I

Дізналася я, як опадають особи,

Як з-під вік визирає страх,

Як клинопису жорсткі сторінки

Страждання виводить на щоках,

Як локони з попелястих і чорних

Срібними робляться раптом,

Посмішка в'яне на губах покірних,

І в сухорлявої смішки тремтить переляк.

І я молюся не про себе однієї,

А про всі, хто там стояв зі мною,

І в лютий холод, і в липневу спеку

Під красною ослепшею стіною.

II

Знову поминальний наблизився час.

Я бачу, я чую, я відчуваю вас:

І ту, що ледь до вікна довели,

І ту, що рідної не буде топтати землі,

І ту, що, красивою труснувши головою,

Сказала: "Сюди приходжу, як додому".

Хотілося б усіх поіменно назвати,

Так відняли список, і ніде дізнатися.

Для них виткала я широкий покров

З бідних, у них же підслуханих слів.

Про них згадую завжди і всюди,

Про них не забуду і в новій біді,

І якщо зажмут мій змучений рот,

Яким кричить стомільонний народ,

Нехай так само вони поминають мене

Напередодні мого поминального дня.

А якщо коли-небудь в цій країні

Спорудити задумають пам'ятник мені,

Согласье на це даю торжество,

Але тільки з умовою - не ставити його

Ні біля моря, де я народилася:

Остання з морем розірваний зв'язок,

Ні в царському саду біля заповітного пня,

Де тінь невтішна хочуть зустрітися зі мною,

Потім, що і в смерті блаженної боюся

Забути гуркіт чорних марусь,

Забути, як нелюба плескала двері

І вила стара, як поранений звір.

І нехай з нерухомих і бронзових століття

Як сльози струмує підталий сніг,

І голуб тюремний нехай гуліт вдалині,

І тихо йдуть по Неві кораблі.

1935–1940

Хочеш знати, як все це було? -

Три в їдальні пробило,

І, прощаючись, тримаючись за поручні,

Вона немов насилу говорила:

"Це все ... Ах немає, я забула,

Я люблю вас, я вас любила

Ще тоді! "

1911

Думка, озброєна римами. Изд.2. Поетична антологія з історії російського вірша. Укладач В. Е. Холшевніков. Ленінград, Изд-во Ленінградського університету, 1967.

Широкий і жовтий вечірнє світло,

Ніжна квітнева прохолода.

Ти запізнився на багато років,

Але все-таки тобі я рада.

Сюди до мене ближче сядь,

Дивись веселими очима:

Ось ця синя зошит -

З моїми дитячими віршами.

Прости, що я жила засмучений

І сонця раділа мало.

Прости, прости, що за тебе

Я занадто багатьох приймала.

Поезія Срібного Століття. Москва, "Художня Література", 1991.

Коли в тузі самогубства

Народ гостей німецьких чекав,

І дух суворий візантійства

Від російської церкви відлітав,

Коли Пріневськая столиця,

Забувши велич своє,

Як сп'яніла блудниця,

Він говорив: "Іди сюди,

Залиш свій край, глухий і грішний,

Залиш Росію назавжди.

Я кров від рук твоїх отмою,

З серця вийму чорний сором,

Я новим ім'ям крою

Біль поразок і образ ".

Але байдуже і спокійно

Руками я замкнула слух,

Щоб цієї промовою негідною

Не занечистивсь скорботний дух.

Осінь 1917 року, Петербург

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

Здрастуй! Легкий шелест чуєш

Праворуч від столу?

Цих рядків НЕ допишешся -

Я до тебе прийшла.

Невже ти скривдиш

Так, як в минулий раз, -

Кажеш, що рук не бачиш,

Рук моїх і очей.

У тебе світло і просто.

Не жени мене туди,

Де під задушливим склепінням мосту

Холоне брудна вода.

Жовтень 1913 Царське Село

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

МУЖНІСТЬ

Ми знаємо, що нині лежить на вагах

І що відбувається нині.

Година мужності пробив на наших часах,

І мужність нас не покине.

Не страшно під кулями мертвими лягти,

Чи не гірко залишитися без даху над головою,

І ми збережемо тебе, російська мова,

Велике російське слово.

Вільним і чистим тебе пронесемо,

І онукам дамо, і від полону врятуємо

Священна війна. Вірші про Велику Вітчизняну Війну. Москва, "Художня література", 1966.

Серце до серцю не прикута,

Якщо хочеш - йди.

Багато щастя уготовано

Тим, хто має право на шляху.

Я не плачу, я не скаржуся,

Мені щасливою не бути.

Чи не цілуй мене, втомлену, -

Смерть доведеться цілувати.

Дні томлінь гострих прожиті

Разом з білою взимку.

Чому ж, чому ж ти

Краще, ніж обранець мій?

1911

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

ЧИТАЮЧИ ГАМЛЕТА

1.

У кладовища направо пиліл пустир,

А за ним голубіла річка.

Ти сказав мені: "Ну що ж, іди в монастир

Або заміж за дурня ... "

Принци тільки таке завжди говорять,

Але я цю запам'ятала мова,

Нехай струмує вона сто століть поспіль

Горностаєвої мантією з плечей.

2.

І начебто помилково

Я сказала: "Ти ..."

Осяяла тінь посмішки

Милі риси.

Від подібних застережень

Всякий спалахне погляд ...

Я люблю тебе, як сорок

Ласкавих сестер.

1909

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

Я посміхатися перестала,

Морозний вітер губи студить,

Однією надією менше стало,

Одною піснею більше буде.

І цю пісню я мимоволі

Віддам на сміх і наругу,

Потім, що нестерпно боляче

Душі любовне мовчання.

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Проводила друга до передньої,

Постояла в золотого пилу,

З колоколенки сусідній

Звуки важливі текли.

Кинута! придумане слово

Хіба я квітка або лист?

А очі дивляться вже суворо

У потемніле трюмо.

Дивовижне Мить. Любовна лірика російських поетів. Москва, "Художня література", 1988.

Пам'ять про сонце в серці слабшає,

Жовтій трава,

Вітер сніжинками ранніми віє

Ледве-ледве.

Іва на небі кущем розпластала

Віяло наскрізною.

Може бути, краще, що я не стала

Вашою дружиною.

Пам'ять про сонце в серці слабшає.

Що це? Темрява?

Може бути!

За ніч прийти встигне Зима.

1911

Російська і радянська поезія для студентів-іноземців. А. К. Демидова, І. А. Рудакова. Москва, вид-во "Вища школа", 1969.

Не бувати тобі в живих,

З снігу не встать.

Двадцять вісім штикових,

Вогнепальних п'ять.

гірку обновушку

Другу шила я.

Любить, любить кровиночку

Російська земля.

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

заклинання

З високих воріт,

З заохтенскіх боліт,

Шляхом неходженим,

Лугом некошений,

Скрозь нічний кордон,

Під великодні дзвони,

Названий,

Несужений, -

Прийди до мене вечеряти.

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Є в близькості людей заповітна риса,

Її не перейти закоханості і пристрасті, -

Нехай в страшній тиші зливаються уста

І серце рветься від любові на частини.

Прагнуть до неї божевільні, а її

Досягли - вражені тугою ...

Тепер ти зрозумів, чому моє

Чи не б'ється серце під твоєю рукою.

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

Кожен день по-новому тривожний,

Все сильніше запах стиглої жита.

Якщо ти мені до ніг покладено,

Ласкавої, лежи.

Іволги кричать в широких кленах,

Їх нічим до ночі не вгамувати.

Любо мені від очей твоїх зелених

Ос веселих відганяти.

На дорозі бубенец забряжчали -

Пам'ятним нам цей легкий звук.

Я заспіваю тобі, щоб ти не плакав,

Пісеньку про вечорі розлук.

1913

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

Все як раніше: у вікна їдальні

Б'ється невеликий заметільний сніг,

І сама я не стала новою,

А до мене приходив чоловік.

Я запитала: "Чого ти хочеш?"

Він сказав: "Бути з тобою в пеклі".

Я сміялася: "Ах, напророкував

Нам обом, мабуть, біду ".

Але, піднявши руку суху,

Він злегка торкнувся квіти:

"Розкажи, як тебе цілують,

Розкажи, як цілуєш ти ".

І очі, що дивилися тьмяно,

Чи не зводив з мого кільця.

Жоден з них не рушив мускул

Просвітлено-злого особи.

О, я знаю: його відрада

Напружено і пристрасно знати,

Що йому нічого не треба,

Що мені нема в чому йому відмовити.

Адже десь є просте життя і світло,

Прозорий, теплий і веселий ...

Там з дівчиною через паркан сусід

Під вечір говорить, і чують тільки бджоли

Ніжну з усіх бесід.

А ми живемо урочисто і важко

І шануємо обряди наших гірких зустрічей,

Коли з нальоту вітер безрозсудний

Трохи розпочату обриває мова.

Але ні на що не проміняємо пишний

Гранітний місто слави і біди,

Широких річок сяючі льоди,

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

І хлопчик, що грає на волинці,

І дівчинка, що свій плете вінок,

І дві в лісі схрестити стежки,

І в далекому полі дальній вогник, -

Я бачу все. Я все запам'ятовую,

Любовно-лагідно в серці березі.

Лише одного я ніколи не знаю

І навіть згадати більше не можу.

Я не прошу ні мудрості, ні сили.

О, тільки дайте грітися біля вогню!

Мені холодно ... Крилатий иль безкрилий,

Веселий боже не відвідає мене.

1911

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Дзвеніла музика в саду

Таким невимовним горем.

Свіжо і гостро пахли морем

На блюді устриці в льоду.

Він мені сказав: "Я вірний друг!"

І мого торкнувся сукні.

Так не схожі на обійми

Дотику цих рук.

Так гладять кішок або птахів,

Так на наїзниць дивляться струнких ...

Лише сміх в очах його спокійних

Під легким золотом вій.

Співають за стелеться димом:

"Благослови ж небеса -

Ти в перший раз одна з коханим ".

1913

Російські поети. Антологія в чотирьох томах. Москва, "Дитяча Література", 1968.

Я запитала у зозулі,

Скільки років я проживу ...

Сосен здригнулися верхівки.

Жовтий промінь впав в траву.

Але ні звуку в частіше свіжої ...

Я йду додому,

І прохолодний вітер пестить

Лоб гарячий мій.

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

Один йде прямим шляхом,

Інший йде по колу

І чекає повернення в рідну домівку,

Чекає колишню подругу.

А я йду - за мною біда,

Чи не прямо і не косо,

А в нікуди і в ніколи,

Як поїзда з укосу.

1940

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

А ти тепер важкий і сумний,

Відрікся від слави і мрії,

Але для мене непоправно милий,

І чим темніше, тим зворушливий ти.

Ти п'єш вино, твої нечисті ночі,

Що наяву, не знаєш, що уві сні,

Але зелені болісні очі, -

Спокою, видно, не знайшов у вині.

І серце тільки швидкої смерті просить,

Клянучи повільність долі.

Все частіше вітер західний приносить

Твої закиди і твої благання.

Але хіба я до тебе повернутися смію?

Під блідим небом батьківщини моєї

Я тільки співати і згадувати вмію,

А ти мене й згадувати не смій.

Так дні йдуть, печалі множачи.

Як за тебе мені Господа молити?

Ти вгадав: моя любов така,

Що навіть ти не зміг її вбити.

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

Справжню ніжність не сплутаєш

Ні з чим, і вона тиха.

Ти даремно дбайливо кутати

Мені плечі і груди в хутра.

І дарма слова покірні

Кажеш про перше кохання,

Як я знаю ці наполегливі

Неситі погляди твої!

1913

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

Коли я вночі чекаю її приходу,

Життя, здається, висить на волосині.

Що почесті, що юність, що свобода

Перед милою гостею з сопілкою в руці.

І ось увійшла. Відкинувши покривало,

Уважно глянула на мене.

Їй кажу: "Ти ль Данту диктувала

Сторінки Ада? "Відповідає:" Я! ".

1924

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

А ти думав - я теж така,

Що можна забути мене,

І що кинуся, благаючи і ридаючи,

Під копита гнідого коня.

Або стану просити у знахарок

У наговорная воді корінець

І пришлю тобі дивний подарунок -

Мій заповітний запашний хустку.

Будь же проклятий. Ні стогоном, ні поглядом

Окаянної душі не торкнуся,

Але клянусь тобі ангельським садом,

Чудотворною іконою клянусь,

І ночей наших полум'яним чадом -

Я до тебе ніколи не повернуся.

Липень 1921 року, Царське Село

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

ВІН ЛЮБИВ…

Він любив три речі на світі:

За вечірньої спів, білих павичів

І стерті карти Америки.

Не любив, коли плачуть діти,

Не любив чаю з малиною

І жіночої істерики

... А я була його дружиною.

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва 1000 «Цитадель», 1996..

Найтемніші дні в році

Світлими стати повинні.

Я для порівняння слів не знайду -

Так твої губи ніжні.

Тільки очі піднімати не смій,

Життя мою зберігаючи.

Перших фіалок вони світліше,

А смертельні для мене.

Ось зрозуміла, що не треба слів,

Снігові гілки легкі ...

Мережі вже розстелив птицелов

На березі річки.

1913 Царське село

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

Як соломинкою, п'єш мою душу.

Знаю, смак її гіркий і напідпитку.

Але я тортури благанням не зламаю.

О, спокій мій многонеделен.

Коли закінчиш, скажи. Чи не сумно,

Що душі моєї немає на світі.

Я піду дорогою недалекому

Подивитися, як грають діти.

На кущах зацвітає агрус,

І везуть цеглини за огорожею.

Хто ти: брат мій або коханець,

Я не пам'ятаю, і пам'ятати не треба.

1911

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Чоловік бив мене візерунчастим,

Удвічі складеним ременем.

Для тебе у віконці стулчасті

Я всю ніч сиджу з вогнем.

Світає. І над кузнею

Піднімається димок.

Ах, зі мною, сумної в'язнем,

Ти знову побути не міг.

Для тебе я долю похмуру,

Частку-борошно прийняла.

Або любиш біляву,

Або руда мила?

Як мені приховати вас, стогони дзвінкі!

У серці темний, задушливий хміль,

А промені лягають тонкі

На несмятую ліжко.

осінь 1911

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Стисла руки під темною вуаллю ...

"Чому ти сьогодні бліда?"

Тому, що я терпкою сумом

Напоїла його допьяна.

Як забуду? Він вийшов, хитаючись,

Скривився болісно рот ...

Я втекла, поручнів не торкаючись,

Я бігла за ним до воріт.

Задихаючись, я крикнула: "Жарт

Все що було. Підеш, я помру. "

Усміхнувся спокійно і моторошно

І сказав мені: "Не стій на вітрі"

1911

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Привіллям пахне дикий мед,

Пил - сонячним промінням,

Фіалки - дівочий рот,

А золото - нічим.

Водою пахне резеда,

І яблуком - любов.

Але ми дізналися назавжди,

Що кров'ю пахне тільки кров ...

І дарма намісник Риму

Мив руки перед усім народом,

Під зловісні крики черні;

І шотландська королева

Даремно з вузьких долонь

Прала червоні бризки

У задушливому мороці царського дому ...

1934 Ленінград

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

Якщо хлюпається місячна жах,

Місто весь в отруйному розчині.

Без найменшої надії заснути

Бачу я крізь зелену муть

І не дитинство моє, і не море,

І не метеликів шлюбний політ

Над грядою білосніжних нарцисів

В той якийсь шістнадцятий рік ...

А застиглий навік хоровод

Надмогильних твоїх кипарисів.

1928

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Той місто, мною улюблений з дитинства,

У його грудневої тиші

Моїм промотали спадщиною

Сьогодні видався мені.

Все, що саме давалося в руки,

Що було так легко віддати:

Душевний жар, молінь звуки

І першої пісні благодать -

Все понеслося прозорим димом,

Зотліло в глибині дзеркал ...

І ось вже про невозвратімом

Скрипаль безносий заграв.

Але з цікавістю іноземки,

Полоненої кожної новизною,

Дивилася я, як мчать санки,

І слухала мова рідна.

І дикої свіжістю і силою

Мені щастя віяло в обличчя,

Начебто один, від століття милий,

Сходив з мною на ганок.

1929

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

І коли один одного проклинали

У пристрасті, розпеченої до білого,

Обидва ми ще не розуміли,

Як земля для двох людей мала,

І, що пам'ять люта мучить,

Тортури сильних - вогненний недуга! -

І в ночі бездонній серце вчить

Запитувати: о, де пішов один?

А коли, крізь хвилі ладану,

Хор гримить, радіючи і погрожуючи,

Дивляться в душу строго і вперто

Ті ж неминучі очі.

1909

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

La fleur des vignes pousse

Et j "ai vingt anscesoir

Andre Theuriet Квітка виноградної лози росте, і мені двадцять років сьогодні ввечері. Андре Тер'є (франц.).

Молюся віконному променю -

Він блідий, тонкий, прямий.

Сьогодні я з ранку мовчу,

А серце - навпіл.

На рукомийнику моєму

Позеленіла мідь.

Але так грає промінь на ньому,

Що весело дивитися.

Такий безневинний і простий

У вечірній тиші,

Але в цій оселю порожньою

Він немов свято золотий

І розраду мені.

1909

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

ДВА ВІРШІ

1

Подушка вже гаряча

З обох сторін.

Ось і друга свічка

Гасне і крик ворон

Стає все чутно.

Я цю ніч не спала,

Пізно думати про сон ...

Як нестерпно білого

Штора на білому вікні.

Ті ж волосся лляні.

Все, як рік тому.

Крізь скло промені денні

Вапно білих стін рясніють ...

Свіжих лілій аромат

І слова твої прості.

1909

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

ПЕРШЕ ПОВЕРНЕННЯ

На землю саван тяжкий покладено,

Урочисто гудуть дзвони,

І знову дух збентежений і потривожений

Істомний нудьгою Царського Села.

П'ять років минуло. Тут все мертво і німо,

Неначе світу настав кінець.

Як назавжди вичерпана тема,

В смертельному сні спочиває палац.

1910

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Те змійкою, згорнувшись клубком,

У самого серця чаклує,

Те цілі дні голубком

На білому віконці воркує,

Те в інеї яскравому блисне,

Почудится в дрімоті левкоя ...

Але вірно і таємно веде

Від радості і від спокою.

Вміє так солодко ридати

У молитві сумує скрипки,

І страшно її вгадати

У ще незнайомій усмішці.

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

У Царському Селі

У Царському Селі

I

По алеї проводять конячок.

Довгі хвилі розчесаних грив.

О, чарівний місто загадок,

Я сумна, тебе полюбив.

Дивно згадати: душа тужила,

Задихалася в передсмертному маренні.

А тепер я іграшкової стала,

Як мій рожевий друг какаду.

Груди передчуттям болю не стиснута,

Якщо хочеш, в очі подивись.

Не люблю тільки годину перед заходом сонця,

Вітер з моря і слово «піди».

II

... А там мій мармуровий двійник,

Повалений під старим кленом,

Озерним водам віддав лик,

Слухає шурхоту зеленим.

І миють світлі дощі

Його запечену рану ...

Холод, білий, почекай,

Я теж мармурова стану.

1911

III

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Високо в небі хмарка сіріло,

Як біляча простелена шкурка.

Він мені сказав: "Не жаль, що ваше тіло

Розтане в березні, тендітна Снігурка! "

У пухнастою муфті руки холоділи.

Мені стало страшно, стало якось смутно.

О, як повернути вас, швидкі тижні

Його любові, повітряної і хвилинної!

Я не хочу ні гіркоти, ні мщенья,

Нехай помру з останньою білою завірюхою.

Про нього гадала я напередодні хрещення.

Я в січні була його подругою.

1911

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Я живу, як зозуля в годинах,

Чи не заздрю ​​птахам в лісах.

Заведуть - і кукую.

Знаєш, частку таку

лише ворогові

Побажати я можу.

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Мені з тобою п'яним весело -

Сенсу немає в твоїх оповіданнях.

Осінь рання розвісила

Прапори жовті на в'язах.

Обидва ми в країну облудну

Заблукали і гірко каємося,

Але навіщо посмішкою дивною

І застиглої посміхаємося?

Ми хотіли борошна жалячої

Замість щастя безтурботного ...

Чи не покину я товариша

І безпутного і ніжного.

1911 Париж

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

ПІСНЯ ОСТАННІЙ ЗУСТРІЧІ

Так безпорадно груди холонула,

Але кроки мої були легкі.

Я на праву руку наділу

Рукавичку з лівої руки.

Здалося, що багато ступенів,

А я знала - їх тільки три!

Між кленів шепіт осінній

Попросив: "Зі мною умри!

Я обмануть моєї сумній

Мінливою, злою долею ".

Я відповіла: "Милий, милий -

І я теж. Помру з тобою! "

1911

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Коли людина вмирає,

Змінюються його портрети.

По-іншому за очі, і губи

Посміхаються інший посмішкою.

Я помітила це, повернувшись

З похорону одного поета.

І з тих пір перевіряла часто,

І моя думка підтвердилася.

1940

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

Ти куриш чорну трубку,

Так дивний димок над нею.

Я одягла вузьку спідницю,

Щоб здаватися ще стрункішою.

Назавжди забиті віконця:

Що там, паморозь або гроза?

На очі обережною кішки

Схожі твої очі.

О, як серце моє тужить!

Чи не смертного ль години чекаю?

А та, що зараз танцює,

Неодмінно буде в пеклі.

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

Ти знаєш, я мучуся в неволі,

Про смерть панове благаючи,

Але все мені пам'ятна до болю

Тверська убога земля.

Журавель у старого колодязя,

Над ним, як піна, хмари,

У полях скрипучі ворітця,

І запах хліба, і туга.

І засуджують погляди

Спокійних засмаглих баб.

1913

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

На шиї дрібних чіткий ряд,

У широкій муфті руки ховаю,

Очі неуважно дивляться

І більше ніколи не плачуть.

І здається особа блідни

Від ліловеющего шовку,

Майже доходить до брів

Моя незавітая чубчик.

І не схожа на політ

Хода повільна ця,

Начебто під ногами пліт,

А чи не квадратики паркету.

А блідий рот злегка розціпленого,

Нерівно важке дихання,

І на грудях моєї тремтять

Квіти небившего побачення.

1913

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

Запалених рано ліхтарів

Кулі висячі скрегочуть,

Все святковіше, все світліше

Сніжинки, пролітаючи, блищать.

І, прискорюючи рівний біг,

Як би в передчутті погоні,

Крізь м'яко падаючий сніг

Під синьою сіткою мчать коні.

І роззолочений гайдук

Варто непорушно за саньми,

І дивно цар дивиться навколо

Порожніми світлими очима.

зима 1919

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

Наталії Риков

Все розкрадено, віддане, продано,

Чорної смерті миготіло крило,

Всі голодної тугою изглодано,

Чому ж нам стало ясно?

Днем дихання віє вишневими

Небувалий під містом ліс,

Вночі блищить сузір'ями новими

Глиб прозорих липневих небес, -

І так близько підходить чудове

До розваленим брудним домівках ...

Нікому, нікому невідоме,

Але від століття бажане нам.

1921

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

Чавунна огорожа,

Соснова ліжко.

Як солодко, що не треба

Мені більше ревнувати.

Постіль мені стелять цю

Плачем та благанням;

Тепер гуляй по світлу

Де хочеш, Бог з тобою!

Тепер твій слух не ранить

Шалена мова,

Тепер ніхто не стане

Свічку до ранку палити.

Домоглися ми спокою

І непорочних днів ...

Ти плачеш - я не стою

Однією сльози твоєї.

1921

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

І всюди наклеп супроводжувала мене.

Її повзучий крок я чула уві сні

І в мертвому місті під нещадним небом,

Блукаючи навмання за дахом і за хлібом.

І відблиски її горять у всіх галузях,

Те як зрада, то як невинний страх.

Я не боюся її. На кожен виклик новий

Є у мене відповідь гідний і суворий.

Але неминучий день вже передбачаю я, -

На світанку прийдуть до мене друзі,

І мій солоденький сон ридання потривожать,

І образок на груди остигнула покладуть.

Ніким не знана тоді вона увійде,

В моїй крові її непогамовану рот

І стане чіткий всім її ганебний бред,

Щоб на сусіда очей не міг підняти сусід,

Щоб у страшній порожнечі моє залишилося тіло,

Щоб в останній раз душа моя горіла

Земним безсиллям, летячи в світанкової імлі,

І дикої жалістю до залишеній землі.

1922

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

Не з тими я, хто кинув землю

На поталу ворогам.

Їхніх грубих лестощів я не почуй,

Їм пісень я своїх не дам.

Але вічно жалюгідний мені вигнанець,

Як в'язень, як хворий.

Темна твоя дорога, мандрівник,

Полином пахне хліб чужий.

І знаємо, що в оцінці пізньої

Чи виправданий буде щогодини ...

Але в світі немає людей безслізний,

Пихатішою і простіше нас.

Липень 1922 року, Петербург

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

ПОЕТ Вірш присвячено Б. Пастернаку.

Він, сам себе порівняв з кінським оком,

Коситься, дивиться, бачить, дізнається,

І ось вже розплавленим алмазом

Сяють калюжі, знемагає лід.

У лілового імлі покояться задвірки,

Платформи, колоди, листя, хмари.

Свист паровоза, хрускіт кавунової кірки,

У запашної лайці боязка рука.

Дзвенить, гримить, скрегоче, б'є прибоєм

І раптом притихне, - це значить, він

Лякливо пробирається по хвоям,

Щоб не злякати простору чуйний сон.

І це значить, він вважає зерна

У порожніх колосках, це означає, він

До плиті Дарьяльский, проклятої і чорної,

Знову прийшов з якихось похорону.

І знову пече московська знемога,

Дзвенить далеко смертельний бубенец ...

Хто заблукав в двох кроках від будинку,

Де сніг по пояс і всьому кінець?

За те, що дим порівняв з Лаокооном,

Цвинтарний оспівав чортополох,

За те, що світ наповнив новим дзвоном

У просторі новому відображених строф, -

Він нагороджений якимось вічним дитинством,

Тієї щедрістю і пильністю світил,

І вся земля була його спадщиною,

А він її з усіма розділив.

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

За таку скоморошин,

Відверто кажучи,

Мені свинцеву горошину

Чекати б від секретаря.

1930-і рр.

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

1930-і рр.

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

Стрілецька місяць, Замоскворіччя, ніч.

Як хресний хід йдуть годинник Страсного тижня.

Мені сниться страшний сон - невже

Ніхто, ніхто, ніхто не може мені допомогти?

У Кремлі не треба жити - Преображенец прав

Там древньої люті ще кишать мікроби:

Бориса дикий страх, і всіх Іванов злоби,

І Самозванця пиху - замість народних прав.

1940

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

Я знаю, з місця не зрушити

Під вагою Вієвою століття.

О, якби раптом відкинутися

У якийсь сімнадцяте століття.

Із запашною гілкою березової

Під Трійцю в церкві стояти,

З Бояриня Морозова

Сладімий медок попивати.

А після на санях в сутінки

У гнойовому снігу тонути ...

Який божевільний Суриков

Мій останній напише шлях?

1939 (?)

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

ПОЗДНИЙ ВІДПОВІДЬ

М. І. Цвєтаєвої

Белорученька моя, чернокніжніца ...

Невидимка, двійник, пересмішник,

Що ти ховаєшся в чорних кущах,

Те заб'єшся в дірявий шпаківню,

Те мелькнешь на загиблих хрестах,

Те кричиш з Маринчині вежі:

"Я сьогодні повернулася додому.

Подивіться, родимі ріллі,

Що за це сталося зі мною.

Поглинула улюблених безодня,

І зруйнований рідну домівку ".

Ми з тобою сьогодні, Марина,

За столиці опівнічної йдемо,

А за нами таких мільйони,

І безмовно ходи немає,

А навколо похоронні дзвони

Так московські дикі стогони

Хуртовини, наш заметающей слід.

Березень 1940

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

Прокажений молився.

В. Брюсов

Те, що я роблю, здатний робити кожен.

Я не тонув в льодах, що не знемагав від спраги,

І з купкою воїнів не брав фінляндський дот,

І в бурю не рятував якийсь пароплав.

Лягати спати, вставати, з'їдати обід убогий,

І навіть посидіти на камені біля дороги,

І навіть, зустрівши падучу зірку

Іль сірих хмар знайому гряду,

Їм посміхнутися раптом піди куди як важко.

Тим більше я дивуюсь своїй долі чудний

І, звикаючи до неї, звикнути не можу,

Як до невідступному і пильно ворогові ...

Стояння на річці Угрі в 1480 році. Мініатюра з Особового літописного зводу. XVI століття Wikimedia Commons

І не простого хана, а саме Ахмата - останнього хана Золотої Орди, нащадка Чингісхана. Цей популярний міф почав створюватися самою поетесою ще в кінці 1900-х років, коли виникла необхідність в літературному псевдонім (справжнє прізвище Ахматової - Горенко). «І тільки сімнадцятирічна шалена дівчина могла вибрати татарську прізвище для російської поетеси ...» - згадувала Лідія Чуковська її слова. Однак подібний хід для епохи Срібного століття був не так вже й безрозсудний: час вимагав від нових літераторів артистичного поведінки, яскравих біографій і відомих імен. У цьому сенсі ім'я Анна Ахматова прекрасно відповідало всім критеріям (поетичним - воно створювало ритмічний малюнок, двухстопний дактиль, і мало асонанс на «а», і життєтворчим - носило флер таємничості).

Що стосується легенди про татарською хані, то вона сформувалася пізніше. Реальна родовід не вкладалася в поетичну легенду, тому Ахматова перетворила її. Тут слід виділити біографічний план і міфологічний. Біографічний полягає в тому, що Ахматових дійсно були присутні в роду поетеси: Парасковія Федосіївна Ахматова була прабабусею з боку матері. У віршах лінія спорідненості трохи наближена (див. Початок «Казки про чорному кільці»: «Мені від бабусі-татарки / Були рідкістю подарунки; / І навіщо я хрещена, / Гірко гневалась вона»). Легендарний план пов'язаний з ординськими князями. Як показав дослідник Вадим Черних, Парасковія Ахматова було татарської княжною, а російської дворянкою ( «Ахматових - старовинний дворянський рід, що походив, по всій видимості, від служилихтатар, але давним-давно зросійщених»). Ніяких даних про походження роду Ахматової від хана Ахмата або взагалі від ханського роду Чингізидів немає.

Міф другий: Ахматова була визнаною красунею

Анна Ахматова. 1920-ті рокиРДАЛМ

Багато мемуарні записи дійсно містять захоплені відгуки про зовнішність молодої Ахматової ( «З поетес ... найяскравіше запам'яталася Анна Ахматова. Тоненька, висока, струнка, з гордим поворотом маленької головки, закутана в барвисту шаль, Ахматова походила на Гитанам ... Повз неї не можна було пройти, НЕ замилувавшись нею », - згадувала Аріадна Тиркова;« Вона була дуже красива, все на вулиці заглядалися на неї », - пише Надія Чулкова).

Проте ближчі люди поетеси оцінювали її як жінку не казково красиву, але виразну, з запам'ятовуються рисами і особливо привабливим шармом. «... Назвати можна її красивою, / Але в ній все щастя моє», - писав про Ахматову Гумільов. Критик Георгій Адамович згадував:

«Тепер, в спогадах про неї, її іноді називають красунею: немає, красунею вона не була. Але вона була більше, ніж красуня, краще, ніж красуня. Ніколи не доводилося мені бачити жінку, особа і вся суть якої скрізь, серед будь-яких красунь, виділявся би своєї виразністю, непідробною одухотвореністю, чимось відразу приковує увагу ».

Сама Ахматова себе оцінювала так: «Я все життя могла виглядати по бажанню, від красуні до виродка».

Міф третій: Ахматова довела шанувальника до самогубства, що потім описала у віршах

Зазвичай це підтверджують цитатою з ахматовского вірші «Високі склепіння костелу ...»: «Високі склепіння костелу / Синьої, ніж небесна твердь ... / Прости мене, хлопчик веселий, / Що я принесла тобі смерть ...»

Всеволод Князєв. 1900-і роки poetrysilver.ru

Все це і правда, і неправда одночасно. Як показала дослідник Наталія Крайнєва, у Ахматової дійсно був «свій» самогубець - Михайло Ліндеберг, який покінчив з життям через нещасну любов до поетеси 22 грудня 1911 року. Але вірш «Високі склепіння костелу ...» написано в 1913 році під враженням від самогубства іншого юнака, Всеволода Князєва, нещасно закоханого в подругу Ахматової, танцівницю Ольгу Глібову-Судейкін. Цей епізод повториться і в інших віршах, наприклад в «». У «Поеми без героя» Ахматова зробить самогубство Князєва одним з ключових епізодів твору. Спільність відбулися з подругами подій в історіософської концепції Ахматової могла згодом з'єднатися в один спогад: недарма на полях автографа «балетного лібрето» до «Поеми» з'являться слова з ім'ям Ліндеберга і датою його смерті.

Міф четвертий: Ахматову переслідувала нещасна любов

Подібний висновок напрошується після прочитання майже будь-якої книги віршів поетеси. Поряд з ліричною героїнею, яка залишає своїх коханих з власної волі, в віршах є і лірична маска жінки, яка страждає від нерозділеного кохання ( «», «», «Сьогодні мені листи не принесли ...», «Увечері», цикл «Сум'яття» і т . д.). Однак лірична канва книг віршів далеко не завжди відображає біографію автора: улюблені поетеси Борис Анреп, Артур Лур'є, Микола Пунін, Володимир Гаршин та інші відповідали їй взаємністю.

Міф п'ятий: Гумільов - єдина любов Ахматової

Анна Ахматова і Микола Пунін у дворі Фонтанного будинку. Фотографія Павла Лукніцкого. Ленінград, 1927 рікТверська обласна бібліотека ім. А. М. Горького

Шлюб Ахматової з поетом Миколою Гумільовим. З 1918-го по 1921-й вона була одружена з ученим-Ассирологія Володимиром Шилейко (офіційно вони розлучилися в 1926 році), а з 1922 по 1938 рік перебувала в цивільному шлюбі з мистецтвознавцем Миколою Пунін. Третій, так і не оформлений офіційно шлюб внаслідок специфіки часу мав свою особливість: після розставання подружжя продовжувало жити в одній комунальній квартирі (в різних кімнатах) - і більше того: навіть після смерті Пунина, перебуваючи в Ленінграді, Ахматова продовжувала жити з його родиною.

Гумільов також повторно одружився в 1918 році - на Ганні Енгельгардт. Але в 1950-60-і роки, коли «Реквієм» поступово доходив до читачів (в 1963 році поема була опублікована в Мюнхені) і інтерес до забороненого в СРСР Гумилеву став прокидатися, Ахматова взяла на себе «місію» вдови поета (Енгельгардт до того часу також вже не було в живих). Подібну роль виконували Надія Мандельштам, Олена Булгакова і інші дружини пішли літераторів, зберігаючи їх архів і піклуючись про посмертну пам'яті.

Міф шостий: Гумільов бив Ахматову

Микола Гумільов в Царському Селі. 1911 рік gumilev.ru

Такий висновок не раз робили не тільки пізніші читачі, а й деякі сучасники поетів. Не дивно: майже в кожному третьому вірші поетеса зізнавалася в жорстокості чоловіка або коханого: «... Мені чоловік - кат, а будинок його - тюрьма», «Все одно, що ти нахабний і злий ...», «Вугіллям намітив на лівому боці / Місце, куди стріляти, / Щоб випустити птицю - мою тугу / В пустельну ніч знову. / Милий! не здригнеться твоя рука. / І мені недовго терпіти ... »,«, / Удвічі складеним ременем »і так далі.

Поетеса Ірина Одоевцева в мемуарах «На берегах Неви» згадує обурення Гумільова з цього приводу:

«Він [поет Михайло Лозинський] розповів мені, що його постійно допитувався студісти, чи правда, що я через заздрощі заважав Ахматової друкуватися ... Лозинський, звичайно, намагався їх переконати.
<…>
<…>Напевно і ви, як вони все, твердили: Ахматова - мучениця, а Гумільов - нелюд.
<…>
Господи, яка нісенітниця!<…>... Коли я зрозумів, наскільки вона талановита, я навіть на шкоду собі самому постійно висував її на перше місце.
<…>
Скільки років пройшло, а я і зараз відчуваю образу і біль. До чого це несправедливо і підло! Так, звичайно, були вірші, які я не хотів, щоб вона друкувала, і досить багато. Хоча б ось:
Чоловік бив мене візерунчастим,
Удвічі складеним ременем.
Адже я, подумайте, через цих рядків уславився садистом. Про мене пустили слух, що я, надівши фрак (а у мене і фрака тоді ще не було) і циліндр (циліндр у мене, правда, був), хльостаю візерунчастим, вдвічі складеним ременем не тільки свою дружину - Ахматову, а й своїх молодих прихильниць, попередньо роздягнувши їх догола ».

Примітно, що після розлучення з Гумільовим і після укладення шлюбу з Шилейко «побої» не припинилися: «Від любові твоєї загадкової, / Як від болю, в крик кричу, / Стала жовтої і припадочний, / Ледве ноги волочу», «А в печері у дракона / ні пощади, немає закону. / І висить на стінці батіг, / Щоб пісень мені не співати »- і так далі.

Міф сьомий: Ахматова була принциповою противницею еміграції

Цей міф був створений самою поетесою і активно підтримується шкільним каноном. Восени 1917 року Гумільов розглядав можливість переїзду за кордон для Ахматової, про що повідомляв їй з Лондона. Виїхати з Петрограда радив і Борис Анреп. На ці пропозиції Ахматова відповіла віршем, відомим в шкільній програмі як «Мені голос був ...».

Шанувальники творчості Ахматової знають, що цей текст є насправді другою частиною вірші, менш однозначного за своїм змістом, - «Коли в тузі самогубства ...», де поетеса розповідає не тільки про свою принципову виборі, а й про ті жахи, на тлі яких приймається рішення.

«Думаю, можу не описувати, як мені болісно хочеться приїхати до тебе. Прошу тебе - влаштуй це, доведи, що ти мені друг ...
Я здорова, дуже сумую в селі і з жахом думаю про зиму в Бєжецьку.<…>Як дивно мені згадувати, що взимку 1907 роки ти в кожному листі кликав мене в Париж, а тепер я зовсім не знаю, чи хочеш ти мене бачити. Але завжди пам'ятай, що я тебе міцно пам'ятаю, дуже люблю і що без тебе мені завжди якось невесело. Я з тугою дивлюся на те, що зараз діється в Росії, тяжко карає Господь нашу країну ».

Відповідно, осіннє лист Гумільова є не пропозицією до від'їзду за кордон, а звітом на її прохання.

Після пориву до від'їзду Ахматова досить скоро зважилася залишитися і вже не змінила своєї думки, що простежується і в інших її віршах (наприклад, «Ти - відступник: за острів зелений ...», «зарозумілість дух твій затьмарений ...»), і в оповіданнях сучасників . За спогадами, в 1922 році у Ахматової знову з'являється можливість виїхати з країни: Артур Лур'є й оселилася в Парижі, наполегливо кличе її туди, але вона відмовляє (на руках у неї, за свідченням конфідента Ахматової Павла Лукніцкого, було 17 листів з цим проханням) .

Міф восьмий: Сталін заздрив Ахматової

Ахматова на літературному вечорі. 1946 рікРДАЛМ

Сама поетеса і багато її современ-ники вважали появу постанов-лення ЦК 1946 року «Про журнали" Зірка "і" Ленінград "», де шельмувати Ахматова і Зощенко, наслідком події, що сталася на одному літературному вечорі. «" Це я заробляю постанову ", - говорила Ахматова про фотографії, зробленої на одному з вечорів, що проходили в Москві навесні 1946 року.<…>З чуток, Сталін був розгніваний палким прийомом, який чинили Ахматової слухачі. Згідно з однією з версій, Сталін запитав після якогось вечора: "Хто організував вставання?" », - згадує Ніка Глен. Лідія Чуковська доповнює: «Ахматова вважала, що ... Сталін приревнував її до овацій ... Оплески стоячи належали, на переконання Сталіна, йому одному - і раптом натовп влаштував овацію якийсь поетесі».

Як помічає, для всіх спогадів, пов'язаних з цим сюжетом, характерні типові застереження ( «за чутками», «думала» і так далі), що є ймовірним ознакою домислу. Реакція Сталіна, як і «цитатна» фраза про «вставання», не мають документальних підтверджень чи спростувань, тому цей епізод варто розглядати не як абсолютну істину, а як одну з популярних, ймовірних, але до кінця не підтверджених версій.

Міф дев'ятий: Ахматова не любила свого сина

Анна Ахматова і Лев Гумільов. 1926 рікЄвразійський національний університет ім. Л. Н. Гумільова

І це не так. У непростій історії взаємин Ахматової з Левом Гумільовим багато нюансів. У ранній ліриці поетеса створювала образ недбайливої ​​матері ( «... Я погана мати», «... Відніми і дитини, і друга ...», «Для чого ж, кинувши одного / І кучерявого дитини ...»), у чому була частка біографізму: дитинство і юність Лев Гумільов провів ні з батьками, а з бабусею, Ганною Гумилевой, мати і батько лише іноді приїжджали до них. Але в кінці 1920-х років Лев перебрався в Фонтану будинок, в сім'ю Ахматової і Пунина.

Серйозна сварка сталася після повернення в 1956 році Льва Гумільова з табору. Він не міг пробачити матері, як йому здавалося, її легковажної поведінки в 1946 році (див. Міф восьмий) і деякого поетичного егоїзму. Однак саме заради нього Ахматова не тільки «стояла триста годин» в тюремних чергах з передачею і просила кожного більш-менш впливового знайомого допомогти зі звільненням сина з табору, а й пішла на крок, що суперечить будь-якому егоїзму: переступивши через свої переконання, заради свободи сина Ахматова написала і опублікувала цикл «Слава світу!», де прославляла радянський лад Коли в 1958 році вийшла перша після значної перерви книга Ахматової, в авторських примірниках вона заклеювала сторінки з віршами з цього циклу..

В останні роки Ахматова не раз говорила близьким про бажання відновити колишні відносини з сином. Емма Герштейн пише:

«... вона мені сказала:" Я б хотіла помиритися з Лівою ". Я відповіла, що і він, ймовірно, цього хоче, але боїться надмірного хвилювання і для неї, і для себе при поясненні. "Та не треба давати пояснення, - жваво заперечила Анна Андріївна. - Прийшов би і сказав:, Мама, приший мені ґудзик ' "».

Ймовірно, переживання від сварки з сином багато в чому прискорили смерть поетеси. В останні дні її життя біля лікарняної палати Ахматової розгорнулося театральне дійство: близькі вирішували, пускати чи не пускати Льва Миколайовича до матері, не наблизить їх зустріч кончину поетеси. Ахматова померла, так і не помирившись з сином.

Міф десятий: Ахматова - поет, її не можна називати поетесою

Часто обговорення творчості Ахматової чи інших аспектів її біографії закінчуються жаркими термінологічними спорами - «поет» або «поетеса». Сперечаються небезпідставно посилаються на думку самої Ахматової, підкреслено називала себе поетом (що зафіксували багато мемуаристи), і закликають продовжувати саме цю традицію.

Однак варто пам'ятати про контекст вживання цих слів століття назад. Поезія, написана жінками, тільки починала з'являтися в Росії, і до неї рідко ставилися серйозно (див. Характерні назви рецензій на книги жінок-поетів початку 1910-х років: «Жіноче рукоділля», «Любов і сумнів»). Тому багато жінок-літератори чи вибирали собі чоловічі псевдоніми (Сергій Гедройц Ім'я користувача Віри Гедройц., Антон Крайній Ім'я користувача, під яким Зінаїда Гіппіус друкувала критичні статті., Андрій Полянин Ім'я, взяте Софією Парнок для публікації критики.), Або писали від імені чоловіка (Зінаїда Гіппіус, Поліксена Соловйова). Творчість Ахматової (і багато в чому Цвєтаєвої) повністю змінило ставлення до поезії, створюваної жінками, як до «неповноцінного» напрямку. Ще в 1914 році в рецензії на «Четки» Гумільов робить символічний жест. Назвавши кілька разів Ахматову поетесою, в кінці відкликання він дає їй ім'я поета: «Та зв'язок зі світом, про яку я говорив вище і яка є долею кожного справжнього поета, Ахматової майже досягнута».

У сучасній ситуації, коли гідності поезії, створеної жінками, вже не потрібно нікому доводити, в літературознавстві прийнято називати Ахматову поетесою, відповідно до загальноприйнятих норм російської мови.