Онлайн читання книги Вірші Анна Ахматова. Вірші. Стихи о любви Анни Ахматової Поезія Ахматової

Народилася під Одесою (Великий Фонтан). Дочка інженера-механіка Андрія Антоновича Горенко і Інни Еразмівни, уродженої Стогової. Як поетичного псевдоніма Анна Андріївна взяла прізвище прабабусі татарки Ахматової.

У 1890 р сім'я Горенко переїхала в Царське Село під Петербургом, де Анна прожила до 16 років. Навчалася в Царскосельской гімназії, в одному з класів якій навчався її майбутній чоловік Микола Гумільов. У 1905 р сім'я переїхала до Євпаторії, а потім до Києва, де Анна закінчила гімназійний курс в Фундуклеївської гімназії.

Перший вірш Ахматової було надруковано в Парижі в 1907 р в журналі «Sirius», що видавався російською мовою. У 1912 р вийшла її перша книга віршів «Вечір». До цього часу вона вже підписувалася псевдонімом Ахматова.

У 1910-і рр. творчість Ахматової було тісно пов'язане з поетичної групою акмеїстів, оформилася восени 1912 року. Основоположниками акмеїзму були Сергій Городецький та Микола Гумільов, який з 1910 р став чоловіком Ахматової.

Завдяки своїй яскравій зовнішності, таланту, гострому розуму Анна Андріївна привертала до себе увагу поетів, присвячували їй вірші, художників, які писали її портрети (Н. Альтман, К. Петров-Водкін, Ю. Анненков, М. Сарьян і т.д.) . На її твори композитори створювали музику (С. Прокоф'єв, А. Лур'є, А. Вертинський та ін.).

У 1910 р відвідала Париж, де відбулося її знайомство з художником А. Модільяні, який написав кілька її портретів.

Поряд з гучною славою їй довелося випробувати чимало особистих трагедій: в 1921 був розстріляний її чоловік Гумільов, навесні 1924 вийшла постанова ЦК ВКП (б), яким Ахматової фактично заборонялося друкуватися. У 1930-і рр. репресії обрушилися чи не на всіх її друзів і однодумців. Вони торкнулися і найближчих їй людей: спочатку був заарештований і засланий її син Лев Гумільов, потім її другий чоловік мистецтвознавець Микола Миколайович Пунін.

В останні роки життя, проживаючи в Ленінграді, Ахматова багато і інтенсивно працювала: крім віршованих творів займалася перекладами, писала мемуари, есе, готувала книгу про А.С. Пушкіна. Визнанням великих заслуг поета перед світовою культурою стало присудження їй в 1964 р міжнародної поетичної премії «Етна Таорміна», а її наукові роботи були відзначені присвоєнням Оксфордським університетом почесного ступеня доктора літератури.

Померла Ахматова в санаторії в Підмосков'ї. Похована в селищі Комарово під Ленінградом.

Стояння на річці Угрі в 1480 році. Мініатюра з Особового літописного зводу. XVI століття Wikimedia Commons

І не простого хана, а саме Ахмата - останнього хана Золотої Орди, нащадка Чингісхана. Цей популярний міф почав створюватися самою поетесою ще в кінці 1900-х років, коли виникла необхідність в літературному псевдонім (справжнє прізвище Ахматової - Горенко). «І тільки сімнадцятирічна шалена дівчина могла вибрати татарську прізвище для російської поетеси ...» - згадувала Лідія Чуковська її слова. Однак подібний хід для епохи Срібного століття був не так вже й безрозсудний: час вимагав від нових літераторів артистичного поведінки, яскравих біографій і відомих імен. У цьому сенсі ім'я Анна Ахматова прекрасно відповідало всім критеріям (поетичним - воно створювало ритмічний малюнок, двухстопний дактиль, і мало асонанс на «а», і життєтворчим - носило флер таємничості).

Що стосується легенди про татарською хані, то вона сформувалася пізніше. Реальна родовід не вкладалася в поетичну легенду, тому Ахматова перетворила її. Тут слід виділити біографічний план і міфологічний. Біографічний полягає в тому, що Ахматових дійсно були присутні в роду поетеси: Парасковія Федосіївна Ахматова була прабабусею з боку матері. У віршах лінія спорідненості трохи наближена (див. Початок «Казки про чорному кільці»: «Мені від бабусі-татарки / Були рідкістю подарунки; / І навіщо я хрещена, / Гірко гневалась вона»). Легендарний план пов'язаний з ординськими князями. Як показав дослідник Вадим Черних, Парасковія Ахматова було татарської княжною, а російської дворянкою ( «Ахматових - старовинний дворянський рід, що походив, по всій видимості, від служилихтатар, але давним-давно зросійщених»). Ніяких даних про походження роду Ахматової від хана Ахмата або взагалі від ханського роду Чингізидів немає.

Міф другий: Ахматова була визнаною красунею

Анна Ахматова. 1920-ті рокиРДАЛМ

Багато мемуарні записи дійсно містять захоплені відгуки про зовнішність молодої Ахматової ( «З поетес ... найяскравіше запам'яталася Анна Ахматова. Тоненька, висока, струнка, з гордим поворотом маленької головки, закутана в барвисту шаль, Ахматова походила на Гитанам ... Повз неї не можна було пройти, НЕ замилувавшись нею », - згадувала Аріадна Тиркова;« Вона була дуже красива, все на вулиці заглядалися на неї », - пише Надія Чулкова).

Проте ближчі люди поетеси оцінювали її як жінку не казково красиву, але виразну, з запам'ятовуються рисами і особливо привабливим шармом. «... Назвати можна її красивою, / Але в ній все щастя моє», - писав про Ахматову Гумільов. Критик Георгій Адамович згадував:

«Тепер, в спогадах про неї, її іноді називають красунею: немає, красунею вона не була. Але вона була більше, ніж красуня, краще, ніж красуня. Ніколи не доводилося мені бачити жінку, особа і вся суть якої скрізь, серед будь-яких красунь, виділявся би своєї виразністю, непідробною одухотвореністю, чимось відразу приковує увагу ».

Сама Ахматова себе оцінювала так: «Я все життя могла виглядати по бажанню, від красуні до виродка».

Міф третій: Ахматова довела шанувальника до самогубства, що потім описала у віршах

Зазвичай це підтверджують цитатою з ахматовского вірші «Високі склепіння костелу ...»: «Високі склепіння костелу / Синьої, ніж небесна твердь ... / Прости мене, хлопчик веселий, / Що я принесла тобі смерть ...»

Всеволод Князєв. 1900-і роки poetrysilver.ru

Все це і правда, і неправда одночасно. Як показала дослідник Наталія Крайнєва, у Ахматової дійсно був «свій» самогубець - Михайло Ліндеберг, який покінчив з життям через нещасну любов до поетеси 22 грудня 1911 року. Але вірш «Високі склепіння костелу ...» написано в 1913 році під враженням від самогубства іншого юнака, Всеволода Князєва, нещасно закоханого в подругу Ахматової, танцівницю Ольгу Глібову-Судейкін. Цей епізод повториться і в інших віршах, наприклад в «». У «Поеми без героя» Ахматова зробить самогубство Князєва одним з ключових епізодів твору. Спільність відбулися з подругами подій в історіософської концепції Ахматової могла згодом з'єднатися в один спогад: недарма на полях автографа «балетного лібрето» до «Поеми» з'являться слова з ім'ям Ліндеберга і датою його смерті.

Міф четвертий: Ахматову переслідувала нещасна любов

Подібний висновок напрошується після прочитання майже будь-якої книги віршів поетеси. Поряд з ліричною героїнею, яка залишає своїх коханих з власної волі, в віршах є і лірична маска жінки, яка страждає від нерозділеного кохання ( «», «», «Сьогодні мені листи не принесли ...», «Увечері», цикл «Сум'яття» і т . д.). Однак лірична канва книг віршів далеко не завжди відображає біографію автора: улюблені поетеси Борис Анреп, Артур Лур'є, Микола Пунін, Володимир Гаршин та інші відповідали їй взаємністю.

Міф п'ятий: Гумільов - єдина любов Ахматової

Анна Ахматова і Микола Пунін у дворі Фонтанного будинку. Фотографія Павла Лукніцкого. Ленінград, 1927 рікТверська обласна бібліотека ім. А. М. Горького

Шлюб Ахматової з поетом Миколою Гумільовим. З 1918-го по 1921-й вона була одружена з ученим-Ассирологія Володимиром Шилейко (офіційно вони розлучилися в 1926 році), а з 1922 по 1938 рік перебувала в цивільному шлюбі з мистецтвознавцем Миколою Пунін. Третій, так і не оформлений офіційно шлюб внаслідок специфіки часу мав свою особливість: після розставання подружжя продовжувало жити в одній комунальній квартирі (в різних кімнатах) - і більше того: навіть після смерті Пунина, перебуваючи в Ленінграді, Ахматова продовжувала жити з його родиною.

Гумільов також повторно одружився в 1918 році - на Ганні Енгельгардт. Але в 1950-60-і роки, коли «Реквієм» поступово доходив до читачів (в 1963 році поема була опублікована в Мюнхені) і інтерес до забороненого в СРСР Гумилеву став прокидатися, Ахматова взяла на себе «місію» вдови поета (Енгельгардт до того часу також вже не було в живих). Подібну роль виконували Надія Мандельштам, Олена Булгакова і інші дружини пішли літераторів, зберігаючи їх архів і піклуючись про посмертну пам'яті.

Міф шостий: Гумільов бив Ахматову

Микола Гумільов в Царському Селі. 1911 рік gumilev.ru

Такий висновок не раз робили не тільки пізніші читачі, а й деякі сучасники поетів. Не дивно: майже в кожному третьому вірші поетеса зізнавалася в жорстокості чоловіка або коханого: «... Мені чоловік - кат, а будинок його - тюрьма», «Все одно, що ти нахабний і злий ...», «Вугіллям намітив на лівому боці / Місце, куди стріляти, / Щоб випустити птицю - мою тугу / В пустельну ніч знову. / Милий! не здригнеться твоя рука. / І мені недовго терпіти ... »,«, / Удвічі складеним ременем »і так далі.

Поетеса Ірина Одоевцева в мемуарах «На берегах Неви» згадує обурення Гумільова з цього приводу:

«Він [поет Михайло Лозинський] розповів мені, що його постійно допитувався студісти, чи правда, що я через заздрощі заважав Ахматової друкуватися ... Лозинський, звичайно, намагався їх переконати.
<…>
<…>Напевно і ви, як вони все, твердили: Ахматова - мучениця, а Гумільов - нелюд.
<…>
Господи, яка нісенітниця!<…>... Коли я зрозумів, наскільки вона талановита, я навіть на шкоду собі самому постійно висував її на перше місце.
<…>
Скільки років пройшло, а я і зараз відчуваю образу і біль. До чого це несправедливо і підло! Так, звичайно, були вірші, які я не хотів, щоб вона друкувала, і досить багато. Хоча б ось:
Чоловік бив мене візерунчастим,
Удвічі складеним ременем.
Адже я, подумайте, через цих рядків уславився садистом. Про мене пустили слух, що я, надівши фрак (а у мене і фрака тоді ще не було) і циліндр (циліндр у мене, правда, був), хльостаю візерунчастим, вдвічі складеним ременем не тільки свою дружину - Ахматову, а й своїх молодих прихильниць, попередньо роздягнувши їх догола ».

Примітно, що після розлучення з Гумільовим і після укладення шлюбу з Шилейко «побої» не припинилися: «Від любові твоєї загадкової, / Як від болю, в крик кричу, / Стала жовтої і припадочний, / Ледве ноги волочу», «А в печері у дракона / ні пощади, немає закону. / І висить на стінці батіг, / Щоб пісень мені не співати »- і так далі.

Міф сьомий: Ахматова була принциповою противницею еміграції

Цей міф був створений самою поетесою і активно підтримується шкільним каноном. Восени 1917 року Гумільов розглядав можливість переїзду за кордон для Ахматової, про що повідомляв їй з Лондона. Виїхати з Петрограда радив і Борис Анреп. На ці пропозиції Ахматова відповіла віршем, відомим в шкільній програмі як «Мені голос був ...».

Шанувальники творчості Ахматової знають, що цей текст є насправді другою частиною вірші, менш однозначного за своїм змістом, - «Коли в тузі самогубства ...», де поетеса розповідає не тільки про свою принципову виборі, а й про ті жахи, на тлі яких приймається рішення.

«Думаю, можу не описувати, як мені болісно хочеться приїхати до тебе. Прошу тебе - влаштуй це, доведи, що ти мені друг ...
Я здорова, дуже сумую в селі і з жахом думаю про зиму в Бєжецьку.<…>Як дивно мені згадувати, що взимку 1907 роки ти в кожному листі кликав мене в Париж, а тепер я зовсім не знаю, чи хочеш ти мене бачити. Але завжди пам'ятай, що я тебе міцно пам'ятаю, дуже люблю і що без тебе мені завжди якось невесело. Я з тугою дивлюся на те, що зараз діється в Росії, тяжко карає Господь нашу країну ».

Відповідно, осіннє лист Гумільова є не пропозицією до від'їзду за кордон, а звітом на її прохання.

Після пориву до від'їзду Ахматова досить скоро зважилася залишитися і вже не змінила своєї думки, що простежується і в інших її віршах (наприклад, «Ти - відступник: за острів зелений ...», «зарозумілість дух твій затьмарений ...»), і в оповіданнях сучасників . За спогадами, в 1922 році у Ахматової знову з'являється можливість виїхати з країни: Артур Лур'є й оселилася в Парижі, наполегливо кличе її туди, але вона відмовляє (на руках у неї, за свідченням конфідента Ахматової Павла Лукніцкого, було 17 листів з цим проханням) .

Міф восьмий: Сталін заздрив Ахматової

Ахматова на літературному вечорі. 1946 рікРДАЛМ

Сама поетеса і багато її современ-ники вважали появу постанов-лення ЦК 1946 року «Про журнали" Зірка "і" Ленінград "», де шельмувати Ахматова і Зощенко, наслідком події, що сталася на одному літературному вечорі. «" Це я заробляю постанову ", - говорила Ахматова про фотографії, зробленої на одному з вечорів, що проходили в Москві навесні 1946 року.<…>З чуток, Сталін був розгніваний палким прийомом, який чинили Ахматової слухачі. Згідно з однією з версій, Сталін запитав після якогось вечора: "Хто організував вставання?" », - згадує Ніка Глен. Лідія Чуковська доповнює: «Ахматова вважала, що ... Сталін приревнував її до овацій ... Оплески стоячи належали, на переконання Сталіна, йому одному - і раптом натовп влаштував овацію якийсь поетесі».

Як помічає, для всіх спогадів, пов'язаних з цим сюжетом, характерні типові застереження ( «за чутками», «думала» і так далі), що є ймовірним ознакою домислу. Реакція Сталіна, як і «цитатна» фраза про «вставання», не мають документальних підтверджень чи спростувань, тому цей епізод варто розглядати не як абсолютну істину, а як одну з популярних, ймовірних, але до кінця не підтверджених версій.

Міф дев'ятий: Ахматова не любила свого сина

Анна Ахматова і Лев Гумільов. 1926 рікЄвразійський національний університет ім. Л. Н. Гумільова

І це не так. У непростій історії взаємин Ахматової з Левом Гумільовим багато нюансів. У ранній ліриці поетеса створювала образ недбайливої ​​матері ( «... Я погана мати», «... Відніми і дитини, і друга ...», «Для чого ж, кинувши одного / І кучерявого дитини ...»), у чому була частка біографізму: дитинство і юність Лев Гумільов провів ні з батьками, а з бабусею, Ганною Гумилевой, мати і батько лише іноді приїжджали до них. Але в кінці 1920-х років Лев перебрався в Фонтану будинок, в сім'ю Ахматової і Пунина.

Серйозна сварка сталася після повернення в 1956 році Льва Гумільова з табору. Він не міг пробачити матері, як йому здавалося, її легковажної поведінки в 1946 році (див. Міф восьмий) і деякого поетичного егоїзму. Однак саме заради нього Ахматова не тільки «стояла триста годин» в тюремних чергах з передачею і просила кожного більш-менш впливового знайомого допомогти зі звільненням сина з табору, а й пішла на крок, що суперечить будь-якому егоїзму: переступивши через свої переконання, заради свободи сина Ахматова написала і опублікувала цикл «Слава світу!», де прославляла радянський лад Коли в 1958 році вийшла перша після значної перерви книга Ахматової, в авторських примірниках вона заклеювала сторінки з віршами з цього циклу..

В останні роки Ахматова не раз говорила близьким про бажання відновити колишні відносини з сином. Емма Герштейн пише:

«... вона мені сказала:" Я б хотіла помиритися з Лівою ". Я відповіла, що і він, ймовірно, цього хоче, але боїться надмірного хвилювання і для неї, і для себе при поясненні. "Та не треба давати пояснення, - жваво заперечила Анна Андріївна. - Прийшов би і сказав:, Мама, приший мені ґудзик ' "».

Ймовірно, переживання від сварки з сином багато в чому прискорили смерть поетеси. В останні дні її життя біля лікарняної палати Ахматової розгорнулося театральне дійство: близькі вирішували, пускати чи не пускати Льва Миколайовича до матері, не наблизить їх зустріч кончину поетеси. Ахматова померла, так і не помирившись з сином.

Міф десятий: Ахматова - поет, її не можна називати поетесою

Часто обговорення творчості Ахматової чи інших аспектів її біографії закінчуються жаркими термінологічними спорами - «поет» або «поетеса». Сперечаються небезпідставно посилаються на думку самої Ахматової, підкреслено називала себе поетом (що зафіксували багато мемуаристи), і закликають продовжувати саме цю традицію.

Однак варто пам'ятати про контекст вживання цих слів століття назад. Поезія, написана жінками, тільки починала з'являтися в Росії, і до неї рідко ставилися серйозно (див. Характерні назви рецензій на книги жінок-поетів початку 1910-х років: «Жіноче рукоділля», «Любов і сумнів»). Тому багато жінок-літератори чи вибирали собі чоловічі псевдоніми (Сергій Гедройц Ім'я користувача Віри Гедройц., Антон Крайній Ім'я користувача, під яким Зінаїда Гіппіус друкувала критичні статті., Андрій Полянин Ім'я, взяте Софією Парнок для публікації критики.), Або писали від імені чоловіка (Зінаїда Гіппіус, Поліксена Соловйова). Творчість Ахматової (і багато в чому Цвєтаєвої) повністю змінило ставлення до поезії, створюваної жінками, як до «неповноцінного» напрямку. Ще в 1914 році в рецензії на «Четки» Гумільов робить символічний жест. Назвавши кілька разів Ахматову поетесою, в кінці відкликання він дає їй ім'я поета: «Та зв'язок зі світом, про яку я говорив вище і яка є долею кожного справжнього поета, Ахматової майже досягнута».

У сучасній ситуації, коли гідності поезії, створеної жінками, вже не потрібно нікому доводити, в літературознавстві прийнято називати Ахматову поетесою, відповідно до загальноприйнятих норм російської мови.

Біографія знаменитостей - Анна Ахматова

Анна Ахматова (Анна Горенко) - російська і радянська поетеса.

дитинство

Народилася Анна в багатодітній родині 23 червня 1889 року. Творчий псевдонім «Ахматова» вона візьме в пам'ять легенд про своїх ординських коренях.

Дитинство Анна провела в Царському Селі під Санкт-Петербургом, а щоліта сім'я їхала в Севастополь. У п'ять років дівчинка навчилася говорити по-французьки, проте навчання в Маріїнській гімназії, куди Анна вступила в 1900 році, давалася їй важко.

Батьки Ахматової розлучилися, коли їй виповнилося шістнадцять років. Мама, Інна Еразмівна, відвозить дітей в Євпаторії. Там родина пробула недовго, і навчання Анна закінчує вже в Києві. У 1908 році Анна починає цікавитися юриспруденцією і вирішує вчитися далі на Вищих жіночих курсах. Результатом навчання стало знання латини, яке пізніше дозволило їй вивчити італійську мову.

Дитячі фотографії Анни Ахматової

Початок творчого шляху

Захоплення літературою і поезією почалося у Ахматової з дитинства. Свій перший вірш вона складає в 11 років.

Вперше твори Анни друкують в 1911 році в газетах і журналах, а через рік виходить перша збірка віршів «Вечір». Вірші були написані під впливом втрати двох сестер, які померли від туберкульозу. Допомагає публікувати вірші її чоловік Микола Гумільов.

Юна поетеса Анна Ахматова

Кар'єра

У 1914 році вийшла збірка «Четки», який зробив поетесу знаменитою. Читати вірші Ахматової стає модно, захоплюються ними молоді Цвєтаєва і Пастернак.

Анна продовжує писати, з'являються нові збірки «Біла зграя», «Подорожник». Вірші відбили переживання Ахматової про першу світову війну, революції, громадянської війни. У 1917 році Анна захворює на туберкульоз і довго відновлюється.

Починаючи з двадцятих років, вірші Анни починають критикувати, піддавати цензурі як невідповідні епосі. У 1923 році її вірші припиняють друкувати.

Тридцяті роки двадцятого століття стають для Ахматової важким випробуванням - заарештовують її чоловіка Миколи Пунина і сина Льва. Довгий час Анна проводить біля в'язниці «Хрести». У ці роки вона пише поему «Реквієм», присвячену жертвам репресій.

У 1939 році поетесу приймають до Спілки радянських письменників.
Під час Великої Вітчизняної війни Ахматова з Ленінграда була евакуйована в Ташкент. Там вона створює вірші військової тематики. Після зняття блокади повертається в рідне місто. Під час переїздів були загублені багато творів поетеси.

У 1946 році Ахматову вивели зі складу Союзу письменників після різкої критики її творчості в постанові оргбюро ЦК ВКП (б). Одночасно з Ганною критикують і Зощенко. Відновлюють Ахматову в спілці письменників в 1951 році з подачі Олександра Фадєєва.

Поетеса багато читає, пише статті. Час, в яке вона творила, наклало відбиток на її творчість.

У 1964 році Ахматова за внесок в світову поезію була відзначена премією «Етна-Таорміна» в Римі.
Пам'ять про російську поетесу увічнили в Санкт-Петербурзі, Москві, Одесі, Ташкенті. Є вулиці, названі на її честь, пам'ятники, меморіальні дошки. За життя поетеси написані її портрети.

Портрети Ахматової: художників Натана Альтмана і Ольги Кардовський (1914 рік)

Особисте життя

Ахматова була три рази заміжня. Зі своїм першим чоловіком Миколою Гумільовим Анна познайомилася в 1903 році. У 1910 році вони одружилися, в 1918 році розлучилися. Шлюб з другим чоловіком Володимиром Шилейко тривав 3 роки, останній чоловік поетеси Микола Пунін довгий час провів у в'язниці.

На фото: поетеса з чоловіком і сином

Левко зі своєю знаменитою мамою

Син Лев народився в 1912 році. Провів понад десяти років у в'язниці. Був ображений на матір, вважаючи, що вона могла допомогти уникнути ув'язнення, але не зробила цього.

Лев Гумільов провів у в'язницях і таборах майже 14 років, в 1956 році він був реабілітований і визнаний невинним за всіма статтями

З цікавих фактів можна відзначити її дружбу з відомою актрисою Фаїною Раневської. 5 березня 1966 Ахматова померла в санаторії Підмосков'я, в Домодєдово. Похована під Ленінградом на Комарівському кладовищі.

Могила Анни Ахматової

Двері напіввідчинені,

Віють липи солодко ...

На столі забуті

Хлистик і рукавичка.

Коло від лампи жовтий ...

Шелесту слухаю.

Чому пішов ти?

Я не розумію…

Радісно і ясно

Завтра буде ранок.

Це життя прекрасне,

Серце, будь же мудро.

Ти зовсім втомлено,

Б'єшся тихіше, тихіше ...

Знаєш, я читала,

Що безсмертні душі.

1911

Ні, і не під далеким небозводом,

І не під захистом далеких крив,

Я була тоді з моїм народом,

Там, де мій народ, на жаль, був.

замість передмови

У страшні роки єжовщини я провела сімнадцять місяців у тюремних чергах в Ленінграді. Якось раз хтось «упізнав» мене. Тоді що стоїть за мною жінка, яка, звичайно, ніколи не чула мого імені, прокинулася від властивого нам усім заціпеніння і запитала мене на вухо (там усі говорили пошепки):

А це ви можете описати?

І я сказала:

Тоді щось схоже на посмішку промайнуло того, що колись було її обличчям.

посвячення

Перед цим горем гнуться гори,

Чи не тече велика ріка,

Але міцні тюремні затвори,

А за ними "каторжні нори"

І смертельна туга.

Для кого-то віє вітер свіжий,

Для кого-то ніжиться захід

Ми не знаємо, ми всюди ті ж,

Чуємо лише ключів осоружний скрегіт

Так кроки важкі солдатів.

Підіймалися як до обідні ранньої,

За столиці здичавілої йшли,

Там зустрічалися, мертвих бездиханний,

Сонце нижче і Нева туманней,

А надія все співає вдалині.

Вирок ... І відразу сльози ринуть,

Ото всіх вже відокремлена,

Немов з болем життя з серця виймуть,

Немов грубо навзнак перекинуть,

Але йде ... Хитається ... Одна ...

Де тепер мимовільні подруги

Двох моїх осатанілих років?

Що їм ввижається в сибірської хурделиці,

Що ввижається їм в місячному колі?

Їм я шлю прощальний свій привіт.

Березня, 1940

вступ

Це було, коли посміхався

Тільки мертвий, спокою радий.

І непотрібним доважком гойдався

Біля в'язниць своїх Ленінград.

І коли, збожеволівши від борошна,

Йшли вже засуджених полки,

І коротку пісню розлуки

Паровозні співали гудки,

Зірки смерті стояли над нами,

І безвинна корчилася Русь

Під кривавими чобітьми

І під шинами чорних марусь.

1

Вели тебе на світанку,

За тобою, як на винос, йшла,

У темній світлиці плакали діти,

У божниці свіча оплила.

На губах твоїх холод іконки.

Смертний піт на чолі не забути.

Буду я, як стрілецькі жіночку,

Під кремлівськими баштами вити.

[Листопада] 1935 Москва

2

Тихо ллється тихий Дон,

Жовтий місяць входить в дім.

Входить в шапці набакир,

Бачить жовтий місяць тінь.

Ця жінка хвора,

Ця жінка одна,

Чоловік в могилі, син у в'язниці,

Помоліться про мене.

1938

3

Ні, це не я, це хтось інший страждає.

Я б так не могла, а то, що сталося,

Нехай чорні сукна покриють,

І нехай віднесуть ліхтарі ...

1939

4

Показати б тобі, насмішниці

І улюблениці всіх друзів,

Царскосельской веселою грішниці,

Що трапиться з життям твоєї -

Як трьохсот, з передачею,

Під Хрестами будеш стояти

І своєю сльозою гарячою

Новорічний лід марнувати.

Там тюремний тополя хитається,

І ні звуку - а скільки там

Наповнених життів кінчається ...

1938

5

Сімнадцять місяців кричу,

Кличу тебе додому.

Кидалася в ноги катові,

Ти син і жах мій.

Все переплуталося навік,

І мені не розібрати

Тепер, хто звір, хто людина,

І довго ль страти чекати.

І тільки пилові квіти,

І дзвін кадильний, і сліди

Кудись в нікуди.

І прямо мені в очі дивиться

І швидкої загибеллю загрожує

Величезна зірка.

1939

6

Легкі летять тижні,

Що трапилося, не зрозумію.

Як тобі, синку, до в'язниці

Ночі білі дивилися,

Як вони знову дивляться

Яструбиним жарким оком,

Про твоєму хресті високому

І про смерть говорять.

Навесні 1939

7

вирок

І впало кам'яне слово

На мою ще живу груди.

Нічого, адже я була готова,

Впораюся з цим як-небудь.

У мене сьогодні багато справи:

Треба пам'ять до кінця вбити,

Треба, щоб душа скам'яніла,

Треба знову навчитися жити.

А не те ... Гарячий шелест літа,

Немов свято за моїм вікном.

Я давно передчувала цей

Світлий день і опустілий будинок.

8

До смерті

Ти все одно прийдеш - навіщо ж таки не тепер?

Я чекаю тебе - мені дуже важко.

Я погасила світло і відчинила двері

Тобі, такий простий і чудернацький.

Прийми для цього який завгодно вигляд,

Ворвісь отруєним снарядом

Іль з гирьки підкрадися, як досвідчений бандит,

Іль отруй тифозним чадом.

Іль казочкою, придуманої тобою

І всім до нудоти знайомої,

Щоб я побачила верх шапки блакитний

І блідого від страху кербуда.

Мені все одно тепер. Клубочиться Єнісей,

Зірка Полярна сіяє.

І синій блиск коханих очей

Останній жах застеляє.

9

Уже божевілля крилом

Душі накрило половину,

І напуває вогненним вином

І манить у чорну долину.

І зрозуміла я, що йому

Повинна я поступитися перемогу,

Прислухаючись до свого

Вже як би чужому бреду.

І не дозволить нічого

Воно мені забрати з собою

(Як не просили його

І як не докучай благанням):

Ні сина страшні очі -

Скам'яніле страждання,

Ні день, коли прийшла гроза,

Ні годину тюремного свиданья,

Ні милу прохолоду рук,

Ні лип схвильовані тіні,

Ні віддалений легкий звук -

Слова останніх потіхи.

10

розп'яття

Чи не ридай Мене, Мати, у гробі зрящіе.

I

Хор ангелів великий час прославив,

І небеса розплавилися у вогні.

Батькові сказав: "Пощо Мене залишив!"

А матері: "Про, що не ридай Мене ..."

1938

II

Магдалина билася і ридала,

Учень улюблений кам'янів,

А туди, де мовчки Мати стояла,

Так ніхто глянути й не посмів.

1940 Фонтану будинок

Епілог

I

Дізналася я, як опадають особи,

Як з-під вік визирає страх,

Як клинопису жорсткі сторінки

Страждання виводить на щоках,

Як локони з попелястих і чорних

Срібними робляться раптом,

Посмішка в'яне на губах покірних,

І в сухорлявої смішки тремтить переляк.

І я молюся не про себе однієї,

А про всі, хто там стояв зі мною,

І в лютий холод, і в липневу спеку

Під красною ослепшею стіною.

II

Знову поминальний наблизився час.

Я бачу, я чую, я відчуваю вас:

І ту, що ледь до вікна довели,

І ту, що рідної не буде топтати землі,

І ту, що, красивою труснувши головою,

Сказала: "Сюди приходжу, як додому".

Хотілося б усіх поіменно назвати,

Так відняли список, і ніде дізнатися.

Для них виткала я широкий покров

З бідних, у них же підслуханих слів.

Про них згадую завжди і всюди,

Про них не забуду і в новій біді,

І якщо зажмут мій змучений рот,

Яким кричить стомільонний народ,

Нехай так само вони поминають мене

Напередодні мого поминального дня.

А якщо коли-небудь в цій країні

Спорудити задумають пам'ятник мені,

Согласье на це даю торжество,

Але тільки з умовою - не ставити його

Ні біля моря, де я народилася:

Остання з морем розірваний зв'язок,

Ні в царському саду біля заповітного пня,

Де тінь невтішна хочуть зустрітися зі мною,

Потім, що і в смерті блаженної боюся

Забути гуркіт чорних марусь,

Забути, як нелюба плескала двері

І вила стара, як поранений звір.

І нехай з нерухомих і бронзових століття

Як сльози струмує підталий сніг,

І голуб тюремний нехай гуліт вдалині,

І тихо йдуть по Неві кораблі.

1935–1940

Хочеш знати, як все це було? -

Три в їдальні пробило,

І, прощаючись, тримаючись за поручні,

Вона немов насилу говорила:

"Це все ... Ах немає, я забула,

Я люблю вас, я вас любила

Ще тоді! "

1911

Думка, озброєна римами. Изд.2. Поетична антологія з історії російського вірша. Укладач В. Е. Холшевніков. Ленінград, Изд-во Ленінградського університету, 1967.

Широкий і жовтий вечірнє світло,

Ніжна квітнева прохолода.

Ти запізнився на багато років,

Але все-таки тобі я рада.

Сюди до мене ближче сядь,

Дивись веселими очима:

Ось ця синя зошит -

З моїми дитячими віршами.

Прости, що я жила засмучений

І сонця раділа мало.

Прости, прости, що за тебе

Я занадто багатьох приймала.

Поезія Срібного Століття. Москва, "Художня Література", 1991.

Коли в тузі самогубства

Народ гостей німецьких чекав,

І дух суворий візантійства

Від російської церкви відлітав,

Коли Пріневськая столиця,

Забувши велич своє,

Як сп'яніла блудниця,

Він говорив: "Іди сюди,

Залиш свій край, глухий і грішний,

Залиш Росію назавжди.

Я кров від рук твоїх отмою,

З серця вийму чорний сором,

Я новим ім'ям крою

Біль поразок і образ ".

Але байдуже і спокійно

Руками я замкнула слух,

Щоб цієї промовою негідною

Не занечистивсь скорботний дух.

Осінь 1917 року, Петербург

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

Здрастуй! Легкий шелест чуєш

Праворуч від столу?

Цих рядків НЕ допишешся -

Я до тебе прийшла.

Невже ти скривдиш

Так, як в минулий раз, -

Кажеш, що рук не бачиш,

Рук моїх і очей.

У тебе світло і просто.

Не жени мене туди,

Де під задушливим склепінням мосту

Холоне брудна вода.

Жовтень 1913 Царське Село

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

МУЖНІСТЬ

Ми знаємо, що нині лежить на вагах

І що відбувається нині.

Година мужності пробив на наших часах,

І мужність нас не покине.

Не страшно під кулями мертвими лягти,

Чи не гірко залишитися без даху над головою,

І ми збережемо тебе, російська мова,

Велике російське слово.

Вільним і чистим тебе пронесемо,

І онукам дамо, і від полону врятуємо

Священна війна. Вірші про Велику Вітчизняну Війну. Москва, "Художня література", 1966.

Серце до серцю не прикута,

Якщо хочеш - йди.

Багато щастя уготовано

Тим, хто має право на шляху.

Я не плачу, я не скаржуся,

Мені щасливою не бути.

Чи не цілуй мене, втомлену, -

Смерть доведеться цілувати.

Дні томлінь гострих прожиті

Разом з білою взимку.

Чому ж, чому ж ти

Краще, ніж обранець мій?

1911

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

ЧИТАЮЧИ ГАМЛЕТА

1.

У кладовища направо пиліл пустир,

А за ним голубіла річка.

Ти сказав мені: "Ну що ж, іди в монастир

Або заміж за дурня ... "

Принци тільки таке завжди говорять,

Але я цю запам'ятала мова,

Нехай струмує вона сто століть поспіль

Горностаєвої мантією з плечей.

2.

І начебто помилково

Я сказала: "Ти ..."

Осяяла тінь посмішки

Милі риси.

Від подібних застережень

Всякий спалахне погляд ...

Я люблю тебе, як сорок

Ласкавих сестер.

1909

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

Я посміхатися перестала,

Морозний вітер губи студить,

Однією надією менше стало,

Одною піснею більше буде.

І цю пісню я мимоволі

Віддам на сміх і наругу,

Потім, що нестерпно боляче

Душі любовне мовчання.

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Проводила друга до передньої,

Постояла в золотого пилу,

З колоколенки сусідній

Звуки важливі текли.

Кинута! придумане слово

Хіба я квітка або лист?

А очі дивляться вже суворо

У потемніле трюмо.

Дивовижне Мить. Любовна лірика російських поетів. Москва, "Художня література", 1988.

Пам'ять про сонце в серці слабшає,

Жовтій трава,

Вітер сніжинками ранніми віє

Ледве-ледве.

Іва на небі кущем розпластала

Віяло наскрізною.

Може бути, краще, що я не стала

Вашою дружиною.

Пам'ять про сонце в серці слабшає.

Що це? Темрява?

Може бути!

За ніч прийти встигне Зима.

1911

Російська і радянська поезія для студентів-іноземців. А. К. Демидова, І. А. Рудакова. Москва, вид-во "Вища школа", 1969.

Не бувати тобі в живих,

З снігу не встать.

Двадцять вісім штикових,

Вогнепальних п'ять.

гірку обновушку

Другу шила я.

Любить, любить кровиночку

Російська земля.

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

заклинання

З високих воріт,

З заохтенскіх боліт,

Шляхом неходженим,

Лугом некошений,

Скрозь нічний кордон,

Під великодні дзвони,

Названий,

Несужений, -

Прийди до мене вечеряти.

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Є в близькості людей заповітна риса,

Її не перейти закоханості і пристрасті, -

Нехай в страшній тиші зливаються уста

І серце рветься від любові на частини.

Прагнуть до неї божевільні, а її

Досягли - вражені тугою ...

Тепер ти зрозумів, чому моє

Чи не б'ється серце під твоєю рукою.

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

Кожен день по-новому тривожний,

Все сильніше запах стиглої жита.

Якщо ти мені до ніг покладено,

Ласкавої, лежи.

Іволги кричать в широких кленах,

Їх нічим до ночі не вгамувати.

Любо мені від очей твоїх зелених

Ос веселих відганяти.

На дорозі бубенец забряжчали -

Пам'ятним нам цей легкий звук.

Я заспіваю тобі, щоб ти не плакав,

Пісеньку про вечорі розлук.

1913

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

Все як раніше: у вікна їдальні

Б'ється невеликий заметільний сніг,

І сама я не стала новою,

А до мене приходив чоловік.

Я запитала: "Чого ти хочеш?"

Він сказав: "Бути з тобою в пеклі".

Я сміялася: "Ах, напророкував

Нам обом, мабуть, біду ".

Але, піднявши руку суху,

Він злегка торкнувся квіти:

"Розкажи, як тебе цілують,

Розкажи, як цілуєш ти ".

І очі, що дивилися тьмяно,

Чи не зводив з мого кільця.

Жоден з них не рушив мускул

Просвітлено-злого особи.

О, я знаю: його відрада

Напружено і пристрасно знати,

Що йому нічого не треба,

Що мені нема в чому йому відмовити.

Адже десь є просте життя і світло,

Прозорий, теплий і веселий ...

Там з дівчиною через паркан сусід

Під вечір говорить, і чують тільки бджоли

Ніжну з усіх бесід.

А ми живемо урочисто і важко

І шануємо обряди наших гірких зустрічей,

Коли з нальоту вітер безрозсудний

Трохи розпочату обриває мова.

Але ні на що не проміняємо пишний

Гранітний місто слави і біди,

Широких річок сяючі льоди,

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

І хлопчик, що грає на волинці,

І дівчинка, що свій плете вінок,

І дві в лісі схрестити стежки,

І в далекому полі дальній вогник, -

Я бачу все. Я все запам'ятовую,

Любовно-лагідно в серці березі.

Лише одного я ніколи не знаю

І навіть згадати більше не можу.

Я не прошу ні мудрості, ні сили.

О, тільки дайте грітися біля вогню!

Мені холодно ... Крилатий иль безкрилий,

Веселий боже не відвідає мене.

1911

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Дзвеніла музика в саду

Таким невимовним горем.

Свіжо і гостро пахли морем

На блюді устриці в льоду.

Він мені сказав: "Я вірний друг!"

І мого торкнувся сукні.

Так не схожі на обійми

Дотику цих рук.

Так гладять кішок або птахів,

Так на наїзниць дивляться струнких ...

Лише сміх в очах його спокійних

Під легким золотом вій.

Співають за стелеться димом:

"Благослови ж небеса -

Ти в перший раз одна з коханим ".

1913

Російські поети. Антологія в чотирьох томах. Москва, "Дитяча Література", 1968.

Я запитала у зозулі,

Скільки років я проживу ...

Сосен здригнулися верхівки.

Жовтий промінь впав в траву.

Але ні звуку в частіше свіжої ...

Я йду додому,

І прохолодний вітер пестить

Лоб гарячий мій.

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

Один йде прямим шляхом,

Інший йде по колу

І чекає повернення в рідну домівку,

Чекає колишню подругу.

А я йду - за мною біда,

Чи не прямо і не косо,

А в нікуди і в ніколи,

Як поїзда з укосу.

1940

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

А ти тепер важкий і сумний,

Відрікся від слави і мрії,

Але для мене непоправно милий,

І чим темніше, тим зворушливий ти.

Ти п'єш вино, твої нечисті ночі,

Що наяву, не знаєш, що уві сні,

Але зелені болісні очі, -

Спокою, видно, не знайшов у вині.

І серце тільки швидкої смерті просить,

Клянучи повільність долі.

Все частіше вітер західний приносить

Твої закиди і твої благання.

Але хіба я до тебе повернутися смію?

Під блідим небом батьківщини моєї

Я тільки співати і згадувати вмію,

А ти мене й згадувати не смій.

Так дні йдуть, печалі множачи.

Як за тебе мені Господа молити?

Ти вгадав: моя любов така,

Що навіть ти не зміг її вбити.

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

Справжню ніжність не сплутаєш

Ні з чим, і вона тиха.

Ти даремно дбайливо кутати

Мені плечі і груди в хутра.

І дарма слова покірні

Кажеш про перше кохання,

Як я знаю ці наполегливі

Неситі погляди твої!

1913

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

Коли я вночі чекаю її приходу,

Життя, здається, висить на волосині.

Що почесті, що юність, що свобода

Перед милою гостею з сопілкою в руці.

І ось увійшла. Відкинувши покривало,

Уважно глянула на мене.

Їй кажу: "Ти ль Данту диктувала

Сторінки Ада? "Відповідає:" Я! ".

1924

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

А ти думав - я теж така,

Що можна забути мене,

І що кинуся, благаючи і ридаючи,

Під копита гнідого коня.

Або стану просити у знахарок

У наговорная воді корінець

І пришлю тобі дивний подарунок -

Мій заповітний запашний хустку.

Будь же проклятий. Ні стогоном, ні поглядом

Окаянної душі не торкнуся,

Але клянусь тобі ангельським садом,

Чудотворною іконою клянусь,

І ночей наших полум'яним чадом -

Я до тебе ніколи не повернуся.

Липень 1921 року, Царське Село

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

ВІН ЛЮБИВ…

Він любив три речі на світі:

За вечірньої спів, білих павичів

І стерті карти Америки.

Не любив, коли плачуть діти,

Не любив чаю з малиною

І жіночої істерики

... А я була його дружиною.

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва 1000 «Цитадель», 1996..

Найтемніші дні в році

Світлими стати повинні.

Я для порівняння слів не знайду -

Так твої губи ніжні.

Тільки очі піднімати не смій,

Життя мою зберігаючи.

Перших фіалок вони світліше,

А смертельні для мене.

Ось зрозуміла, що не треба слів,

Снігові гілки легкі ...

Мережі вже розстелив птицелов

На березі річки.

1913 Царське село

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

Як соломинкою, п'єш мою душу.

Знаю, смак її гіркий і напідпитку.

Але я тортури благанням не зламаю.

О, спокій мій многонеделен.

Коли закінчиш, скажи. Чи не сумно,

Що душі моєї немає на світі.

Я піду дорогою недалекому

Подивитися, як грають діти.

На кущах зацвітає агрус,

І везуть цеглини за огорожею.

Хто ти: брат мій або коханець,

Я не пам'ятаю, і пам'ятати не треба.

1911

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Чоловік бив мене візерунчастим,

Удвічі складеним ременем.

Для тебе у віконці стулчасті

Я всю ніч сиджу з вогнем.

Світає. І над кузнею

Піднімається димок.

Ах, зі мною, сумної в'язнем,

Ти знову побути не міг.

Для тебе я долю похмуру,

Частку-борошно прийняла.

Або любиш біляву,

Або руда мила?

Як мені приховати вас, стогони дзвінкі!

У серці темний, задушливий хміль,

А промені лягають тонкі

На несмятую ліжко.

осінь 1911

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Стисла руки під темною вуаллю ...

"Чому ти сьогодні бліда?"

Тому, що я терпкою сумом

Напоїла його допьяна.

Як забуду? Він вийшов, хитаючись,

Скривився болісно рот ...

Я втекла, поручнів не торкаючись,

Я бігла за ним до воріт.

Задихаючись, я крикнула: "Жарт

Все що було. Підеш, я помру. "

Усміхнувся спокійно і моторошно

І сказав мені: "Не стій на вітрі"

1911

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Привіллям пахне дикий мед,

Пил - сонячним промінням,

Фіалки - дівочий рот,

А золото - нічим.

Водою пахне резеда,

І яблуком - любов.

Але ми дізналися назавжди,

Що кров'ю пахне тільки кров ...

І дарма намісник Риму

Мив руки перед усім народом,

Під зловісні крики черні;

І шотландська королева

Даремно з вузьких долонь

Прала червоні бризки

У задушливому мороці царського дому ...

1934 Ленінград

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

Якщо хлюпається місячна жах,

Місто весь в отруйному розчині.

Без найменшої надії заснути

Бачу я крізь зелену муть

І не дитинство моє, і не море,

І не метеликів шлюбний політ

Над грядою білосніжних нарцисів

В той якийсь шістнадцятий рік ...

А застиглий навік хоровод

Надмогильних твоїх кипарисів.

1928

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Той місто, мною улюблений з дитинства,

У його грудневої тиші

Моїм промотали спадщиною

Сьогодні видався мені.

Все, що саме давалося в руки,

Що було так легко віддати:

Душевний жар, молінь звуки

І першої пісні благодать -

Все понеслося прозорим димом,

Зотліло в глибині дзеркал ...

І ось вже про невозвратімом

Скрипаль безносий заграв.

Але з цікавістю іноземки,

Полоненої кожної новизною,

Дивилася я, як мчать санки,

І слухала мова рідна.

І дикої свіжістю і силою

Мені щастя віяло в обличчя,

Начебто один, від століття милий,

Сходив з мною на ганок.

1929

Анна Ахматова. Твори в двох томах. Москва, «Цитадель», 1996..

І коли один одного проклинали

У пристрасті, розпеченої до білого,

Обидва ми ще не розуміли,

Як земля для двох людей мала,

І, що пам'ять люта мучить,

Тортури сильних - вогненний недуга! -

І в ночі бездонній серце вчить

Запитувати: о, де пішов один?

А коли, крізь хвилі ладану,

Хор гримить, радіючи і погрожуючи,

Дивляться в душу строго і вперто

Ті ж неминучі очі.

1909

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

La fleur des vignes pousse

Et j "ai vingt anscesoir

Andre Theuriet Квітка виноградної лози росте, і мені двадцять років сьогодні ввечері. Андре Тер'є (франц.).

Молюся віконному променю -

Він блідий, тонкий, прямий.

Сьогодні я з ранку мовчу,

А серце - навпіл.

На рукомийнику моєму

Позеленіла мідь.

Але так грає промінь на ньому,

Що весело дивитися.

Такий безневинний і простий

У вечірній тиші,

Але в цій оселю порожньою

Він немов свято золотий

І розраду мені.

1909

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

ДВА ВІРШІ

1

Подушка вже гаряча

З обох сторін.

Ось і друга свічка

Гасне і крик ворон

Стає все чутно.

Я цю ніч не спала,

Пізно думати про сон ...

Як нестерпно білого

Штора на білому вікні.

Ті ж волосся лляні.

Все, як рік тому.

Крізь скло промені денні

Вапно білих стін рясніють ...

Свіжих лілій аромат

І слова твої прості.

1909

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

ПЕРШЕ ПОВЕРНЕННЯ

На землю саван тяжкий покладено,

Урочисто гудуть дзвони,

І знову дух збентежений і потривожений

Істомний нудьгою Царського Села.

П'ять років минуло. Тут все мертво і німо,

Неначе світу настав кінець.

Як назавжди вичерпана тема,

В смертельному сні спочиває палац.

1910

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Те змійкою, згорнувшись клубком,

У самого серця чаклує,

Те цілі дні голубком

На білому віконці воркує,

Те в інеї яскравому блисне,

Почудится в дрімоті левкоя ...

Але вірно і таємно веде

Від радості і від спокою.

Вміє так солодко ридати

У молитві сумує скрипки,

І страшно її вгадати

У ще незнайомій усмішці.

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

У Царському Селі

У Царському Селі

I

По алеї проводять конячок.

Довгі хвилі розчесаних грив.

О, чарівний місто загадок,

Я сумна, тебе полюбив.

Дивно згадати: душа тужила,

Задихалася в передсмертному маренні.

А тепер я іграшкової стала,

Як мій рожевий друг какаду.

Груди передчуттям болю не стиснута,

Якщо хочеш, в очі подивись.

Не люблю тільки годину перед заходом сонця,

Вітер з моря і слово «піди».

II

... А там мій мармуровий двійник,

Повалений під старим кленом,

Озерним водам віддав лик,

Слухає шурхоту зеленим.

І миють світлі дощі

Його запечену рану ...

Холод, білий, почекай,

Я теж мармурова стану.

1911

III

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Високо в небі хмарка сіріло,

Як біляча простелена шкурка.

Він мені сказав: "Не жаль, що ваше тіло

Розтане в березні, тендітна Снігурка! "

У пухнастою муфті руки холоділи.

Мені стало страшно, стало якось смутно.

О, як повернути вас, швидкі тижні

Його любові, повітряної і хвилинної!

Я не хочу ні гіркоти, ні мщенья,

Нехай помру з останньою білою завірюхою.

Про нього гадала я напередодні хрещення.

Я в січні була його подругою.

1911

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Я живу, як зозуля в годинах,

Чи не заздрю ​​птахам в лісах.

Заведуть - і кукую.

Знаєш, частку таку

лише ворогові

Побажати я можу.

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Мені з тобою п'яним весело -

Сенсу немає в твоїх оповіданнях.

Осінь рання розвісила

Прапори жовті на в'язах.

Обидва ми в країну облудну

Заблукали і гірко каємося,

Але навіщо посмішкою дивною

І застиглої посміхаємося?

Ми хотіли борошна жалячої

Замість щастя безтурботного ...

Чи не покину я товариша

І безпутного і ніжного.

1911 Париж

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

ПІСНЯ ОСТАННІЙ ЗУСТРІЧІ

Так безпорадно груди холонула,

Але кроки мої були легкі.

Я на праву руку наділу

Рукавичку з лівої руки.

Здалося, що багато ступенів,

А я знала - їх тільки три!

Між кленів шепіт осінній

Попросив: "Зі мною умри!

Я обмануть моєї сумній

Мінливою, злою долею ".

Я відповіла: "Милий, милий -

І я теж. Помру з тобою! "

1911

Анна Ахматова. Біг часу. Вірші. Мінськ, "Мастацкая лiтаратура", 1983.

Коли людина вмирає,

Змінюються його портрети.

По-іншому за очі, і губи

Посміхаються інший посмішкою.

Я помітила це, повернувшись

З похорону одного поета.

І з тих пір перевіряла часто,

І моя думка підтвердилася.

1940

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

Ти куриш чорну трубку,

Так дивний димок над нею.

Я одягла вузьку спідницю,

Щоб здаватися ще стрункішою.

Назавжди забиті віконця:

Що там, паморозь або гроза?

На очі обережною кішки

Схожі твої очі.

О, як серце моє тужить!

Чи не смертного ль години чекаю?

А та, що зараз танцює,

Неодмінно буде в пеклі.

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

Ти знаєш, я мучуся в неволі,

Про смерть панове благаючи,

Але все мені пам'ятна до болю

Тверська убога земля.

Журавель у старого колодязя,

Над ним, як піна, хмари,

У полях скрипучі ворітця,

І запах хліба, і туга.

І засуджують погляди

Спокійних засмаглих баб.

1913

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

На шиї дрібних чіткий ряд,

У широкій муфті руки ховаю,

Очі неуважно дивляться

І більше ніколи не плачуть.

І здається особа блідни

Від ліловеющего шовку,

Майже доходить до брів

Моя незавітая чубчик.

І не схожа на політ

Хода повільна ця,

Начебто під ногами пліт,

А чи не квадратики паркету.

А блідий рот злегка розціпленого,

Нерівно важке дихання,

І на грудях моєї тремтять

Квіти небившего побачення.

1913

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

Запалених рано ліхтарів

Кулі висячі скрегочуть,

Все святковіше, все світліше

Сніжинки, пролітаючи, блищать.

І, прискорюючи рівний біг,

Як би в передчутті погоні,

Крізь м'яко падаючий сніг

Під синьою сіткою мчать коні.

І роззолочений гайдук

Варто непорушно за саньми,

І дивно цар дивиться навколо

Порожніми світлими очима.

зима 1919

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

Наталії Риков

Все розкрадено, віддане, продано,

Чорної смерті миготіло крило,

Всі голодної тугою изглодано,

Чому ж нам стало ясно?

Днем дихання віє вишневими

Небувалий під містом ліс,

Вночі блищить сузір'ями новими

Глиб прозорих липневих небес, -

І так близько підходить чудове

До розваленим брудним домівках ...

Нікому, нікому невідоме,

Але від століття бажане нам.

1921

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

Чавунна огорожа,

Соснова ліжко.

Як солодко, що не треба

Мені більше ревнувати.

Постіль мені стелять цю

Плачем та благанням;

Тепер гуляй по світлу

Де хочеш, Бог з тобою!

Тепер твій слух не ранить

Шалена мова,

Тепер ніхто не стане

Свічку до ранку палити.

Домоглися ми спокою

І непорочних днів ...

Ти плачеш - я не стою

Однією сльози твоєї.

1921

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

І всюди наклеп супроводжувала мене.

Її повзучий крок я чула уві сні

І в мертвому місті під нещадним небом,

Блукаючи навмання за дахом і за хлібом.

І відблиски її горять у всіх галузях,

Те як зрада, то як невинний страх.

Я не боюся її. На кожен виклик новий

Є у мене відповідь гідний і суворий.

Але неминучий день вже передбачаю я, -

На світанку прийдуть до мене друзі,

І мій солоденький сон ридання потривожать,

І образок на груди остигнула покладуть.

Ніким не знана тоді вона увійде,

В моїй крові її непогамовану рот

І стане чіткий всім її ганебний бред,

Щоб на сусіда очей не міг підняти сусід,

Щоб у страшній порожнечі моє залишилося тіло,

Щоб в останній раз душа моя горіла

Земним безсиллям, летячи в світанкової імлі,

І дикої жалістю до залишеній землі.

1922

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

Не з тими я, хто кинув землю

На поталу ворогам.

Їхніх грубих лестощів я не почуй,

Їм пісень я своїх не дам.

Але вічно жалюгідний мені вигнанець,

Як в'язень, як хворий.

Темна твоя дорога, мандрівник,

Полином пахне хліб чужий.

І знаємо, що в оцінці пізньої

Чи виправданий буде щогодини ...

Але в світі немає людей безслізний,

Пихатішою і простіше нас.

Липень 1922 року, Петербург

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

ПОЕТ Вірш присвячено Б. Пастернаку.

Він, сам себе порівняв з кінським оком,

Коситься, дивиться, бачить, дізнається,

І ось вже розплавленим алмазом

Сяють калюжі, знемагає лід.

У лілового імлі покояться задвірки,

Платформи, колоди, листя, хмари.

Свист паровоза, хрускіт кавунової кірки,

У запашної лайці боязка рука.

Дзвенить, гримить, скрегоче, б'є прибоєм

І раптом притихне, - це значить, він

Лякливо пробирається по хвоям,

Щоб не злякати простору чуйний сон.

І це значить, він вважає зерна

У порожніх колосках, це означає, він

До плиті Дарьяльский, проклятої і чорної,

Знову прийшов з якихось похорону.

І знову пече московська знемога,

Дзвенить далеко смертельний бубенец ...

Хто заблукав в двох кроках від будинку,

Де сніг по пояс і всьому кінець?

За те, що дим порівняв з Лаокооном,

Цвинтарний оспівав чортополох,

За те, що світ наповнив новим дзвоном

У просторі новому відображених строф, -

Він нагороджений якимось вічним дитинством,

Тієї щедрістю і пильністю світил,

І вся земля була його спадщиною,

А він її з усіма розділив.

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

За таку скоморошин,

Відверто кажучи,

Мені свинцеву горошину

Чекати б від секретаря.

1930-і рр.

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

1930-і рр.

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

Стрілецька місяць, Замоскворіччя, ніч.

Як хресний хід йдуть годинник Страсного тижня.

Мені сниться страшний сон - невже

Ніхто, ніхто, ніхто не може мені допомогти?

У Кремлі не треба жити - Преображенец прав

Там древньої люті ще кишать мікроби:

Бориса дикий страх, і всіх Іванов злоби,

І Самозванця пиху - замість народних прав.

1940

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

Я знаю, з місця не зрушити

Під вагою Вієвою століття.

О, якби раптом відкинутися

У якийсь сімнадцяте століття.

Із запашною гілкою березової

Під Трійцю в церкві стояти,

З Бояриня Морозова

Сладімий медок попивати.

А після на санях в сутінки

У гнойовому снігу тонути ...

Який божевільний Суриков

Мій останній напише шлях?

1939 (?)

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

ПОЗДНИЙ ВІДПОВІДЬ

М. І. Цвєтаєвої

Белорученька моя, чернокніжніца ...

Невидимка, двійник, пересмішник,

Що ти ховаєшся в чорних кущах,

Те заб'єшся в дірявий шпаківню,

Те мелькнешь на загиблих хрестах,

Те кричиш з Маринчині вежі:

"Я сьогодні повернулася додому.

Подивіться, родимі ріллі,

Що за це сталося зі мною.

Поглинула улюблених безодня,

І зруйнований рідну домівку ".

Ми з тобою сьогодні, Марина,

За столиці опівнічної йдемо,

А за нами таких мільйони,

І безмовно ходи немає,

А навколо похоронні дзвони

Так московські дикі стогони

Хуртовини, наш заметающей слід.

Березень 1940

Строфи століття. Антологія російської поезії. Упоряд. Є. Євтушенко. Мінськ-Москва, «Поліфакт», 1995.

Прокажений молився.

В. Брюсов

Те, що я роблю, здатний робити кожен.

Я не тонув в льодах, що не знемагав від спраги,

І з купкою воїнів не брав фінляндський дот,

І в бурю не рятував якийсь пароплав.

Лягати спати, вставати, з'їдати обід убогий,

І навіть посидіти на камені біля дороги,

І навіть, зустрівши падучу зірку

Іль сірих хмар знайому гряду,

Їм посміхнутися раптом піди куди як важко.

Тим більше я дивуюсь своїй долі чудний

І, звикаючи до неї, звикнути не можу,

Як до невідступному і пильно ворогові ...

Анна Ахматова

Перша збірка віршів Анни Ахматової "Вечір", виданий на початку 1912 року, був незабаром розпроданий. Потім її вірші з'являлися в різних повременніках, а в березні 1914 року вийшов новий збірник "Четки", в який включена також значна частина віршів з "Вечори".

Після виходу першої збірки на віршах Ахматової помітили друк її особистої своєрідний, трохи химерною; здавалося, вона і робила вірші примітними. Але несподівано особиста манера Ахматової, і не претендують на загальне значення, придбала, через "Вечір" і які були після вірші, зовсім ніби не обгрунтоване вплив. У молодої поезії виявилися ознаки виникнення ахматовской школи, а у її засновниці з'явилася міцно забезпечена слава.

Якщо одиничне отримало загальне значення, то, очевидно, джерело чарівності був не тільки в цікавості виражається особистості, але і в мистецтві висловлювати її: в новому умінні бачити і любити людину. Я назвав перводвіжущую силу ахматовского творчості. Які точки прикладання вона собі знаходить, що призводить в рух своєю роботою і чого досягає - це я намагаюся показати в моїй статті.

Поки не було "чоток", урозбрід друкувалися після «Вечори» вірші лягали в тінь першої збірки, і зростання Ахматової не усвідомлювався цілком. Тепер він очевидний: перед очима дуже сильна книга владних віршів, викликають велику довіру.

Воно перш за все досягається свободою ахматовской мови.

Чи не з ритмів і співзвуч складається поезія, але зі слів; зі слів вже потім, по повній відповідності з внутрішньої їх життям, і з поєднання цих живих слів випливають, як до кінця начинкою слів обумовлене наслідок, і хвилювання ритмів, і сяйва звуків - і вірш тримається на внутрішньому кістяку слів. Не повинно, щоб слова вірша, кожне окремо, вставлялися в осередку якоїсь ритмо-інструментальної рами: як не щільно вони будуть підігнані, трохи подумки прибереш раму, все слова расскаківаются, як витрусити друкарський шрифт.

До віршів Ахматової останнє не відноситься. Що вони побудовані на слові, можна показати на прикладі хоча б такого вірша, нічим в "чітке» не виділяється (стор. 23):

Ні з чим, і вона тиха.
Ти даремно дбайливо кутати
Мені плечі і груди в хутра,
І дарма слова покірні
Кажеш про перше кохання.
Як я знаю ці наполегливі,
Неситі погляди твої! 1

Мова проста і розмовних до того, мабуть, що це і не поезія? А що, якщо ще раз прочитати та помітити, що коли б ми так розмовляли, то, для повного вичерпання багатьох людських відносин, кожному з кожним досить було б обмінятися двома-трьома Восьмивірш - і було б царство мовчання. А не в мовчанні чи слово доростає до тієї сили, яка пресуществляются його в поезію?

Справжню ніжність не сплутаєш
Ні з чим... -

яка проста, зовсім буденна фраза, як вона спокійно переходить з вірша в вірш, і як плавно і з відтяжкою тече перший вірш - чисті анапести, яких наголоси віддалені від кінця слів, так до речі до дактилической римі вірша. Але ось, плавно перейшовши в другій вірш, мова стискається і січеться: два анапеста, перший і третій, стягуються в ямби, а наголоси, збігаючись з кінцями слів, січуть вірш на тверді стопи. Чути продовження простого вислову:

Ніжність не сплутаєш
Ні з чим, і вона тиха.

Але ритм вже передав гнів, десь глибоко затриманий, і все вірш раптом напружилося ім. Цей гнів вирішив все: він уже підкорив і принизив душу того, до кого звернена мова; тому в наступних віршах вже виплило на поверхню торжество перемоги - в холоднуватому презирстві:

Ти даремно дбайливо кутати ...

Чим же особливо ясно позначається супроводжує мова душевне рух? Самі слова на це не витрачаються, але працює знову перебіг і падіння їх: це "дбайливо кутати" так зображально і так, якщо завгодно, ніжно, що і коханому могло бути сказано, тому тут і б'є воно. А далі вже майже знущання в словах:

Мені плечі і груди в хутра ... -

це даюльний відмінок, так що наближує відчуття і видає якесь здригання відрази, а в той же час звуки, звуки! "Мені плечі і груди ..." - який у цьому спондей і анапесті ніжний хрускіт все ніжних, чистих і глибоких звуків.

Але раптом відбувається зміна тону на простий і значний, і як синтаксично справді обгрунтована ця зміна: повторенням слова "марно" з "і" перед ним:

І дарма слова покірні ...

На марну спробу дерзостной ніжності він дав відповідь жорстокий, особливо потім відтінений, що марні і покірні слова, особливо цього оттенения окреслюється тим, що відповідні вірші входять вже в іншу ріфміческую систему, в другу чотиривірш:

І дарма слова покірні
Кажеш про перше кохання.

Як це знову ніби заурядно сказано, але які відповіді грають на лиск цього щита - щит адже все вірш. Чи ж не каже: і марні слова покірні, - але сказано: і дарма слова покірні говорити ... Посилення уявлення про говорінні чи не є вже і викриття? І чи немає іронії в словах: "покірні", "про першу"? І чи не тому іронія так відчувається, що ці слова виносяться на стягнутих в ямби анапеста, на ритмічних затаєна?

В останніх двох віршах:

Як я знаю ці наполегливі,
Неситі погляди твої! -

знову невимушеність і рухома виразність драматичної прози в словосполученні, а в той же час тонка лірична життя в ритмі, який, виносячи на стягнуті в ямб анапесті слово "ці", робить погляди, про які згадується, справді "цими", тобто ось тут зараз видимими. А самий спосіб ведення останньої фрази, після обриву попередньої хвилі, знаком оклику словом "як", - він відразу показує, що в цих словах нас чекає щось зовсім нове і остаточне. Остання фраза сповнена гіркоти, докору, вироку і ще чогось. Чого ж? Поетичного звільнення від всіх гірких почуттів і від стоїть тут людини; воно безсумнівно відчувається, а ніж дається? Тільки ритмом останнього рядка, чистими, цими абсолютно вільно, без будь-якої натяжки розкатам анапеста; в словах ще гіркота: "неситі погляди твої", але під словами вже політ. Вірш скінчилося на першому вздроге крил, але, якби його продовжити, ясно: в прірву відмови відпали б дійові особи вірші, але один дух тріпотів би, вільний, в недосяжній висоті. Так звільняє творчість.

У розібраному вірші всякий відтінок внутрішнього значення слова, будь-яка випадковість словосполучення і всякий рух стихового ладу і звучання - все працює в словотворенні і в співмірності з іншим, все до спільної мети, і береженого коштів таке, що зроблене ритмом вже не робиться, наприклад, значенням ; ніщо, нарешті, не йде одне всупереч іншому: немає тертя і взаємознищення сил. Тому-то так легко і проникає в нас це таке, виявляється, значне вірш.

А якщо звернути увагу на його будівництво, то доведеться ще раз переконатися в вольності і силі ахматовской мови. Восьмивірш з двох простих четирехстрочном ріфміческіх систем розпадається на три синтаксичних системи: перша обіймає дві строчки, друга - чотири і третя - знову дві; таким чином, друга синтаксична система, міцно зчеплена римами з першої і третьої, своєю єдністю міцно зв'язує обидві ріфміческіе системи, до того ж хоч і міцною, але твердою зв'язком: вище я зазначив, кажучи про драматичну дієвості способу введення другого "марно", що зміна ріфміческіх систем тут і належно відчувається і продуктивно працює.

Отже, при разючої фортеці будівництва, яка в той же час напруженість пружними тріпотіння душі!

Варто зазначити, що описаний прийом, тобто переклад цільної синтаксичної системи з однієї ріфміческой системи в іншу, так, що фрази, перегинаючи строфи в середині, скріплюють їх краю, а строфи той же роблять з фразами, - один з дуже властивих Ахматової прийомів, яким вона досягає особливої ​​гнучкості і скрадливості віршів, бо вірші, так зчленовані, схожі на змій. Цим прийомом Анна Ахматова іноді користується з звичністю віртуоза.

Розібране вірш показує, як каже Ахматова. Її мова дієва, але пісня ще сильніше узивает душу.

У цьому можна переконатися по вірша (стор. 46):

Вугіллям намітив на лівому боці
Місце, куди стріляти,
Щоб випустити птицю - мою тугу
У пустельну ніч знову.

Милий, не здригнеться твоя рука,
І мені не довго терпіти.
Вилетить птах - моя туга,
Сяде на гілку і стане співати.

Щоб той, хто спокійний в своєму будинку,
Роззявивши вікно, сказав:
"Голос знайомий, а слів не зрозумію",
І опустив очі.

У пісні, як раніше в мові, та ж невимушеність словорасположенія - цих слів, без насильства над мовою, не поєднати інакше, як в ці вірші: вірші виспівали з просто сказаних слів; тому такими щирими і гострими вони сприймаються. Примітний їх пісенний лад: він - вільний вірш дактилі-хореїчного ключа, живий і вразливий; починаючись чисто дактилической рядком і в наступних віршах раз у раз, особливо в кінці віршів, змінюючи дактилі на хореї, вірш особливу ніжну таємності набуває від заспівів (анакруза) третього, четвертого, шостого, дев'ятого і десятого віршів, від цих зайвих, до першого головного наголоси, на початку вірша лунають складів. Наприклад, початок другої строфи:

Милий, не здригнеться твоя рука,
І мені не довго терпіти.

Вірш складено в трьох строфах. Перша побудована еподіческі: парні вірші, трехударние, коротше непарних, четирехударних. Друга строфа починається такою ж будівництва: другий вірш трехударен; тому того ж чекаєш і від четвертого, але раптом він виявляється, як непарний, четирехударним. Цей вірш:

Сяде на гілку і стане співати, -

на якому відбувається перелом ліричної хвилі, і значущість вірша ще піднімається саме ритмічним його перенасиченням, яке, таким чином, виконує певну і необхідну в вірші роботу. Ліричний перелом саме в кінці другої строфи ще ясніше відчувається в порівнянні з пісень зв'язком перших строф - з тим, як вони скликали між собою третіми своїми, дуже співучими віршами:

Щоб випустити птицю - мою тугу ...
і вилетить птах - моя туга ...

Третя строфа, таким чином, як би відособлена: вона знову еподіческого будови, за зразком першої; тільки в останньому вірші перший, всюди наголошений (з необхідною застереженням про рядках з запевами), склад наголос втрачає (тут - не заспів, так як перше наголос лягає на четвертому складі), чому вірш стає особливо легким, зовсім летючим. І не дарма, а в повній відповідності з викликається ним баченням; адже це вірш:

І опустив очі,

Який він ніжний і скромний, а найвірніше - тане. У чому ж джерело цього останнього відчуття? Кінцеві співзвуччя у всьому вірші - рими, у всьому, крім одного співзвуччя, сполучного саме останній вірш з десятим: сказав - очі. Воно - асонанс, і не збіг співзвуччя в тому, що в відгукується вірші не домовилися, як тонке хмара розтанув останній звук л, але, щоб не вибуло ніжності, цей ніжний звук взагалі не пропав: співзвуччя "сказав" - з залишений без відгуку; потім йде співзвуччя гортанних до і г, співзвуччя а, з і знову а; а то л, яке в десятому вірші чується в кінці співзвучного слова, в дванадцятому лягло на початок, між горловим і першим а: сказав - очі.

Надалі, коли мені трапиться стосуватися окремих віршів, я вже не буду говорити про те, як хвилюється душа творіння виявляється в звучала плоті слова.

У різноманітних віршах і без підкреслення вражає струнна напруженість переживань і безпомилкова влучність гострого їх вираження. У цьому сила Ахматової. З якою радістю, що більше вже не доведеться хоча ось в цьому, в порушеному нею, нудитися невимовно, читаєш точно в народній словесності народилися вислову (стр 18):

Безвольно пощади просять
Очі. Що мені робити з ними,
Коли при мені вимовляють
Коротке дзвінке ім'я?

Або таке (стор. 27):

Стільки прохань у коханої завжди,
У разлюбленной прохань не буває.

Людина століття нудиться труднощами мови про свого внутрішнього життя: стільки не вимовити за безладдям слів - і, притиснутий мовчанням, дух зволікає в зростанні. Ті поети, які; як давніше Гермес, навчають людину говорити, на вільний зростання випускають внутрішні його сили і, щедрі, надовго зберігають його вдячну пам'ять.

Напруга переживань і виразів Ахматової дає іноді такий жар і таке світло, що від них внутрішній світ людини скіпается із зовнішнім світом. Тільки в таких випадках у віршах Ахматової виникає видовище останнього; тому й картини його НЕ відчужено пластичні, але, пронизані душевними випромінюваннями, бачаться точно очима потопаючого (стор. 114):

Світає. І над кузнею
піднімається димок.
Ах, зі мною, сумної в'язнем,
Ти знову побути не зміг.

Або продовження вірша про які просять пощади очах:

Іду по стежці в поле
Уздовж сірих складених колод.
Тут легкий вітер на волі
По-весняному свіжий, не приведи Господи.

Іноді лірична скромність змушує Ахматову ледь натякнути на страждання, що шукає вираження в природі, але в описі все-таки чутні удари серця (стор. 45):

Ти знаєш, я мучуся в неволі,
Про смерть Господа благаючи.
Але все мені пам'ятна до болю
Тверська убога земля.

Журавель у старого колодязя,
Над ним, як піна, хмари,
У полях скрипучі ворітця,
І запах хліба, і туга,

Уже за вищенаведеними віршів Ахматової помітно присутність в її творчості владної над душею сили. Вона не в прояві "сильної людини" і не в вираженні переживань, сміливо спрямованих на вразливість душ: лірика Ахматової повниться протилежним змістом. Ні, ця сила в тому, до якої міри вірно кожному хвилювання, хоча б і від слабкості виник, знаходиться слово, гнучке і полнодишащее, і, як слово закону, міцне, стійке. Враження стійкості і міцності слів таке велике, що, думається, ціле людське життя може втриматися на них; здається, не будь на тій втомленою жінці, яка говорить цими словами, що охоплює її і стримуючого міцного панцира слів, склад особистості негайно зруйнується, і жива душа розпадеться в смерть.

І треба сказати, що страждальницька лірика, якщо вона не дає тільки що описаного почуття, - ниття, позбавлене як життєвої правди, так і художнього значення. Якщо ти все стогнеш про передсмертному страждання і не вмираєш, чи не стане погордженою слабкість твоєї кволо брехливої ​​душі? - або нехай буде очевидним, що, в порушення законів життя, чудова сила, не зводячи тебе з шляху до смерті, кожен раз утримує біля самих воріт. Жорстокий цілитель Аполлон саме так дотримує Ахматову. "І померла б, коли б не писала віршів", - говорить вона кожною сповнене страждань піснею, яка від того, чого б не торкалася, є ще й славослів'ям творчості.

Жізнеспасітельное дію поезії в складі ліричної особистості Ахматової зумовлює і коло її уваги, і спосіб її ставлення до явищ, в це коло входять.

Той, кому поезія - рятівник життя, з боязні опинитися раптом беззахисним не розпустить своїх творчих здібностей на спостережні прогулянки по околицях і не стане писати про те, до чого йому мало справи, але для себе збереже все своє мистецтво.

З тієї ж основної причини не з дослідним цікавістю, в якому мені завжди здається недоброзичливість до людини, дивиться вона на особисте життя. Завжди упереджено і рвучко її усвідомлення життєвого миті, і завжди це усвідомлення збігається з життєвим завданням миті; а чи не в цьому джерело істинного ліризму?

Я не хочу сказати, що ліризмом вичерпуються творчі здібності Ахматової. У тих же "чітке" надруковано епічний уривок (стор. 84): білі п'ятистопним ямби напливають спокійно і рівно і так м'яко запінюються:

У той час я гостювала на землі.
Мені дали ім'я при хрещенні - Анна,
Найсолодше для губ людських і слуху.

Цей вірш не не та душа, що у ліричного вірша Ахматової. Судячи з цього зразку, що не ліричні завдання будуть вирішуватися нею в пристойній тому формі: в поемі, в повісті, в драмі; але форма ліричного вірша ніколи не є у неї лише хибним обличием неліричний по суті переживань *.

Творчість Ахматової не прагне напечатліться на душу ззовні, показуючи очам видовище виразних образів або наповнюючи вуха створіннями в самих грудей, у серця слухача, і підлещуватися у його горла. Її вірші створені, а не складені. У всякому разі, вона, не гублячи чарівності своєї лірики, не могла б дозволити собі того пишного красованія сочінітельского силою, яка художнику, що відрізняється більшою душевною остойчивостью, не тільки не зашкодило б, але могло б з'явитися в ньому навіть джерелом чарівності.

Сказаним зумовлюється байдуже ставлення Ахматової до зовнішніх поетичним канонам. Спостереження над формою її віршів вселяє впевненість в глибокому засвоєнні нею і всіх формальних завоювань новітньої поезії і всієї, в зв'язку з цими здобутками виникла, чуйності до безцінного спадку дієвих поетичних зусиль минулого. Але вона не пише, наприклад, в канонічних строфах. Немає у неї, з іншого боку, жодного вірша, про який би можна було сказати, що воно написано виключно, або головним чином, або хоч скільки-небудь для того, щоб зробити досвід застосування того чи цього нововведення, як використовувати в крайньому напрузі той чи інший засіб поетичного вираження. Засоби, нові чи старі чи, беруться нею ті, які безпосередніше чіпають в душі потрібну з розвитку вірші струну.

Тому, якщо Ахматової в мандрівці по світу поезії трапиться раптом податися і по самій що ні на є езжалой дорозі, ми і тоді слідуємо за нею з неослабно бадьорою сприйнятливістю. Цілячи не наслідує їй, якщо в своїх мандрах керуєшся картами і путівниками, а не природним знанням місцевості.

Коли вірші виспівує так, як у Ахматової, до творчої хвилині застосовні слова Тютчева про весну:

Була ль інша перед нею,
Про те не відає вона.

Природне справу, що, володіючи вищеописаними властивостями, ахматовські вірші хвилюють дуже сильно і не одним тільки ліричним хвилюванням, але і всіма життєвими хвилюваннями, які порушили до діяльності творчу здатність. З двох поглядів на поезію: з переконання, що людські хвилювання повинні бути перероблені в ній до повної незаразітельності, так, щоб сприймає лише відчужено споглядав їх, а тріпотів тільки одною естетичної емоцією, і з припущення, що і самі життєві хвилювання можуть стати матеріалом мистецтва , яке тоді здобуде всю людину, гармонізуючи його аж до фізичних почуттів, - я віддаю перевагу другому погляд і хвалю в Ахматової то, що може здатися недоліком іншому любителю естетичних холодців.

Ось ця дієвість віршів Ахматової змушує поставитися до всього в них вираженого з підвищеним ступенем серйозності.

Нещасливе кохання і її страждань належить дуже чільне місце в змісті ахматовской лірики - не тільки в тому сенсі, що нещасна любов є предметом багатьох віршів, але і в тому, що в області зображення її хвилювань Ахматової вдалося відшукати загальнообов'язкові вираження і розробити поетику нещасної любові до винятковою великотрудні. Чи не є остаточними такі вирази, як наведене вище про те, що у разлюбленной не буває прохань, або такі (стор. 30):

Кажеш, що рук не бачиш,
Рук моїх і очей.

Або (стор. 37):

Коли прийшли холоди,
Стежив ти вже безпристрасно
За мною всюди і завжди,
Неначе збирав прикмети
Моїй нелюбові ...

Або цей вірш (стор. 26):

У мене є посмішка одна.
Так, рух ледь помітне губ.
Для тебе я її березі -
Все одно, що ти нахабний і злий,
Все одно, що ти любиш інших.
Переді мною золотий аналой,
І зі мною сіроокий наречений.

Багато таких же, а може бути, і ще більш гострих і болісних виразів знайдеться в "чітке", і, проте, не можна сказати про Анну Ахматову, що її поезія - "поезія нещасної любові". Таке визначення, будь воно почуто людиною, уважно внікшем в "Четки", було б для нього приводом до непідробним веселощів - так багата відлунням ахматовская нещасна любов. Вона - творчий прийом проникнення в людину і зображення невгамовним до нього спраги. Такий прийом може бути обов'язковий для поетес, жінок-поетів: такі сильні в житті, такі чуйні кю всім любовного зачарування жінки, коли починають писати, знають тільки одну любов, болісну, болісно-прозорливості і безнадежную2. Щоб зрозуміти причину цього, треба в понятті поетеси, жінки-поета, зробити спочатку наголос на першому слові і вдуматися в те, як багато за всю нашу чоловічу культуру любов говорила про себе в поезії від імені чоловіка і як мало від імені жінки. Внаслідок цього мистецтвом до надзвичайності розроблена поетика чоловічого прагнення і жіночих чарами, і, навпаки, поетика жіночих хвилювань і чоловічих чарівність майже не налагоджена. Чоловіки-поети, створюючи чоловічі образи, зосереджувалися на загальнолюдському в них, залишаючи любовне в тіні, тому що і тяглися до нього мало, та й не могли мати у своєму розпорядженні необхідної полярної чуйністю до нього. Однак типи мужності ледь намічені і дуже далекі від крісталлізованності, отриманої типами жіночності, приведеними до законообразность цілісності. Досить адже назвати колір волосся і визначити улюблену складку губ, щоб виник цілісний образ жінки, відразу визначна в деякому співвідношенні до релігійного ідеалу вечноженственності. А чи не через цю чи вечноженственность чоловік причащається гірських сфер?

І якщо іноді в різних зламах нашої чоловічої культури береться під сумнів сама допустимість жінки в небесні сфери, то чи не тому це, що для неї немає туди двері, відповідної нашої вічної жіночності?

У розробці поетики мужності, яка допомогла б потім створити ідеал вечномужественності і дати спосіб визначати в ставленні до цього ідеалу кожен чоловічий образ, - шлях жінки до релігійної її рівноцінності з чоловіком, шлях жінки в Храм **.

Ось спрага цього шляху, поки не знайденого, тому і нещасна любов - є та любов, якою на величезній глибині дихає кожен вірш Ахматової, на вигляд присвячене зовсім особистим стражданням. Чи це "нещасна любов"?

Тепер в тому ж понятті поетеси, жінки-поета, треба перенести наголос на друге слово і згадати Аполлона, нещасно закохується бога-поета, згадати, як він переслідував Дафну і як, нарешті, поцілена, вона обернулася лавром - тільки вінком слави ... вічне колесо любові поетів! Страх, який вони вселяли глубинностью своїх намірів, змушує бігти від них: вони це самі знають і чесно попереджають. Тютчев говорить діві, запрошуючи її не вірити поетового кохання:

Мимоволі кучері молоді
Він обпече своїм вінцем.

Він не змією серце жалить,
Але як бджола його сосет3.

У складі любовної жаги, яка виражається в "чітке", жваво відчувається стихія саме цієї бджолиної спраги, для втамування якої занадто мало, щоб улюблений любив. І не темна чи здогад про злиднях просто любові змушує чоловіка якось нерозумно бігти від жінки-поета, залишаючи її в розпачі нерозуміння?

Чому пішов ти?
Я не розумію ... (стор. 98)

Або в іншому вірші (стор. 120)

О, я була впевнена,
Що ти прийдеш назад.

І щось, хоч і дуже дрібно людське, але все-таки розумів той, хто, як повідомляється в одному вірші (стор. 29), в день останнього побачення

Говорив про літо і про те,
Що бути поетом жінці - безглуздість.

Бажання напечатлеть себе на улюбленому, кілька насильницьке, але поєднане з самовідданої готовністю до кінця розточити себе, з тим щоб знову раптом воскреснути і залишитися і цілісним, і відчужено ясним, - ось вона, поетового кохання. З шляхами втамування цієї любові іноді не можна примиритися - так образливі вони для звичайного серця (стор. 73):

Тому, що стали поруч
Ми в блаженний мить чудес,
В мить, коли над Літнім садом
Місяць рожевий воскрес, -
Мені не треба очікувань
У осоружного вікна
І виснажливих побачень, -
Вся любов утолена.

Невірна і страшна така любов; але з неї ж течуть промені, обожнюють улюблене або, принаймні, роблять його видимим. Аполлонова ловлення по напечатленію в надрах особистості зливається з жіночним томлінням по вечномужественному - верб променях великої любові є людина в поезії Ахматової. Борошном живої душі платить вона за його возвеличення.

Але не тільки страждання нещасної любові висловлює лірика Ахматової. В меншій кількості віршів, але аж ніяк не з меншою силою оспівує вона і інше страждання: гостру незадоволеність собою. Нещасливе кохання, так проникла в саму серцевину особистості, а в той же час і своєю дивиною і здатністю миттєво раптом зникнути вселяє підозра в вигаданість, так що, думається, саморобний привид до тілесних болів томить живу душу, - ця любов багато поставить під питання для людини, якій доведеться її випробувати; прикрощі, які заподіюють смертельні муки і не приносять смерті, але при крайньому своєму напрузі викликають диво творчості, їх миттєво знешкоджуючий, так що людина сама по собі являє видовище догори дном встановлених правил життя; неймовірні здіймання душі без здатності спускатися, так що кожен зліт обривається безпорадним і принизливим падінням, - все це стомлює і разуверяет людини.

З такого досвіду народяться, наприклад, такі вірші (стор. 58):

Ти лист моє, милий, чи не комкаться,
До кінця його, друг, прочитай.
Набридло мені бути незнайомкою,
Бути чужий на твоєму шляху.
Не дивися так, що не супся гнівно,
Я кохана, я Твоя.
Чи не пастушка, що не королівна
І вже не монашка я -
У цьому сірому буденному сукню,
На стоптаних підборах ...

Здається, тільки мертвий з такою гостротою міг би згадувати про життя, з якою Ахматова згадує про час, коли вона не увійшла ще в свій спопеляючий досвід; а ледь властивості цього досвіду будуть нею визначені, ми побачимо, що в мріях величезної більшості людей він - найкраща частка. Ось що говорить вона, згадуючи Севастополь (стор. 51):

Бачу вицвілий прапор над митницею
І над містом жовту каламуть.
Ось вже серце моє обережніше
Завмирає, і боляче зітхнути.

Стати б знову приморській дівчиськом,
Туфлі на босу ногу надіти,
І закладати коси коронкою,
І схвильованим голосом співати.

Все дивитися б на смагляві голови
Херсонеського храму з ганку
І не знати, що від щастя і слави
Безнадійно старіють серця.

І ще - треба багато пережити страждань, щоб звернутися до людини, який прийшов втішити, з такими словами (стор. 55):

Що тепер мені смертне ловлення!
Якщо ти ще зі мною побудеш,
Я у Бога вимолю прощенье
І тобі, і всім, кого ти любиш.

Таке самозабуття дається не тільки ціною великого страждання, але і великої любові.

Ці муки, скарги і таке вже крайнє смиренність - не слабкість чи це духу, не просте чи сентиментальність? Звичайно, немає: саме голосоведение Ахматової, тверде і вже швидше самовпевнене, саме спокій у визнанні і болів, і слабкостей, саме, на кінець, достаток поетично втілення мук - все це свідчить не про плаксивості з нагоди життєвих дрібниць, але відкриває ліричну душу, швидше жорстку, ніж занадто м'яку, швидше за жорстоку, ніж слізну, і вже явно пануючу, а не пригнічену.

Величезне страждання цієї зовсім не так легко вразливою душі пояснюється розмірами її вимог, тим, що вона хоче радіти чи, страждати чи тільки по великим приводів. Інші люди ходять в світі, радіють, падають, забиваються одна об одну, але все це відбувається тут, в середині світового кола; а ось Ахматова належить до тих, які дійшли якось до його "краю" - і що б їм повернутися і піти назад в світ? Але немає, вони б'ються, болісно і безнадійно, у замкнутому кордону, і кричать, і плачуть. Чи не розуміє їх бажання вважає їх диваками і сміється над їх дріб'язковими стогонами, не підозрюючи, що якби ці самі жалюгідні юродиві раптом забули б "свою безглузду пристрасть і повернулися в світ, то залізними стопами пішли б вони по тілах його, живого мирського людини; тоді б він дізнався жорстоку силу там у стінки через дрібниці сльози капризухи і капрізніков ...

При загальному охопленні всіх вражень, які дають лірикою Ахматової, виходить переживання дуже яскравою і дуже напруженого життя. Прекрасні порухи душі, різноманітні і сильні хвилювання, муки, яким впору заздрити, горді і вільні співвідношення людей, і все це в освітлення верб співі творчості, - не таку чи саме людське життя треба вітати віршами Фета:

Як ми живемо, так ми співаємо і славимо,
І так живемо, що нам не можна не співати.

А так як описана життя показана з великою силою ліричного дії, то вона перестає бути тільки особистої цінністю, але звертається в силу, под'емлющую дух всякого, що сприйняла ахматовське поезію. Одержимі нею, ми і ціннішою і більш великої бачимо і свою, і спільне життя, і пам'ять про цю підвищеної оцінці не згладжує - оцінка звертається в цінність. І якщо ми дійсно, як я думаю, впливає в нову творчу епоху історії людства, то пісня Ахматової, працюючи в ряді багатьох інших сил на відновлення гордого людського самопочуття, в якій би малою мірою то ні було, але не допомагає нам гребти?

Зокрема ж, лірика, так багато займається людиною, і до того ж не відокремленим я, але його співвідношеннями з іншими людьми: то в любові до іншого, то в любові іншого до себе, то в разлюбленной, в ревнощів, в образі, в самозреченні і в дружбі, - така лірика не відрізняється чи глибоко гуманістичним характером? Спосіб обриси і оцінки інших людей сповнений в віршах Анни Ахматової такий доброзичливості до людей і такого ними захоплення, від якого ми не за роки тільки, але, мабуть, за всю другу половину XIX століття відвикли. У Ахматової є дар героїчного освітлення людини. Хіба нам самим не хотілося б зустріти таких людей, як той, до якого звернені хоча б такі, вже раз наведені рядки:

Помолися про злиденне, про втрачену,
Про мою живої душі,
Ти, в своїх шляхах давно впевнений,
Світло що побачив в курені.

Або такого (стор. 27):

А ти листи мої бережи,
Щоб нас розсудили нащадки,
Щоб чіткіше і ясніше
Ти був видний їм, мудрий і сміливий.
У біографії славної твоєї
Хіба можна залишити прогалини?

Або такого (стор. 19):

Прекрасних рук щасливий бранець
На лівому березі Неви,
Мій знаменитий сучасник,
Сталося, як хотіли Ви ...

Або - тут вже не можна відмовити собі в приведенні всього вірші; воно зразок того, як треба показувати героїв (стор. 9):

Як велить проста чемність,
Підійшов до мене; посміхнувся;
Полуласково, полуленіво
Поцілунком руки торкнувся -
І загадкових древніх ликів
На мене подивилися очі ...

(На яку висоту зліт, відразу, миттєво - сила-то, значить, яка!)

Десять років завмирань і криків,
Всі мої безсонні ночі
Я вклала в тихе слово
І сказала його марно.
Відійшов ти, і стало знову
На душі і порожньо, і ясно.

Не тільки розумом, силою, славою і красою (хоч і улюбленим ці якості гуманістами) рясні люди Ахматової, а й душі у них бувають то такі чорні, як у того, для кого виявляють обачність кращі посмішки, то такі зворушливі, що один спогад про них цілюще (стор. 56):

Сонце кімнату наповнило
Пилом жовтої і наскрізний.
Я прокинулася і пригадала:
Милий, нині святі своїм.
Тому й сніжна
Даль за вікнами тепла,
Тому й я, безсонна,
Як причасницею спала.

Не повинно говорити, чого варто це порівняння, якщо тільки не даремно я писав вище про інше Таїнстві.

Я думаю, всі ми бачимо приблизно тих же людей, і, проте, прочитавши вірші Ахматової, ми наповнюємося новою гордістю за життя і за людину. Більшість з нас поки адже зовсім інакше ставиться до людей; ще в померлих так-сяк, можна припустити щось високе, але в сучасників? - що не потиснути плечима ...

Але питання, чи не виявляються чи саме вірші Ахматової вірним розумінням сьогодення; якщо так, то вона не тільки допомагає плисти до країни нової культури, але вже побачила перед собою її та сповіщає нам: "Земля".

Ще недавно, споглядаючи відбувалися в Росії події, ми з гордістю говорили: "Це - історія". Що ж, історія ще раз підтвердила, що великі її події тільки тоді бувають великими, коли в прекрасних біографіях виростають насіння для засіву народного грунту. Варто дякувати Ахматову, відновляє тепер гідність людини: коли ми пробігаємо очима від особи до особи і зустрічаємо то той, то інший погляд, вона шепоче нам: "Це - біографії". Уже? Її слухаєш, як благовіст; очі загоряються надією, і повний тим романтичним почуттям до цього, в якому так привільно рости не пригнетенной людиноненависництвом духу ***.

Після всього написаного мені дивно передбачити те, в чому я, проте, впевнений. Після виходу "чоток" Анну Ахматову, "з огляду на безсумнівного таланту поетеси", закликатимуть до розширення "вузького кола її особисті тим". Я не приєднуюся до цього заклику - двері, по-моєму, завжди повинна бути менше оселю, в яку веде: тільки в цьому сенсі коло Ахматової можна назвати вузьким. І взагалі, її визнання не та марнування вшир, але в розтині пластів, бо її знаряддя - не знаряддя землеміра, обміряли землю і становить опис її багатим угіддям, але знаряддя рудокопа, врізається в глиб землі до жил дорогоцінних руд.

Втім, Пушкін назавжди дав поетові закон; його, з усіма натяками на утримання строфи, в яку він входить, я і наводжу тут:

Ідеш, куди тебе тягнуть
Мечтанья тайние4,

Такий сильний поет, як Анна Ахматова, звичайно, піде завіту Пушкіна.

Примітки

* В "Аполлона" 1915 р кн. 3, надрукована чудова поема Ахматової "У самого моря", що підтверджує висловлені тут міркування. (Прим. М. В. Недоброво.) Вгору

** У досить численних статтях про "чітке" висловлювалися подібні ж думки, і до того ж настільки часто, що мої міркування в даний час є лише ґрунтовної формулюванням загального місця. (Прим. М. В. Недоброво.) Вгору

*** Треба згадати, що це писалося весною 1914 г. З тих пір історія знову заповнила все життя людства такими жертовними справами і такими фатальними, яких і бачено Перед нею не було. І слава Богу, що люди дійсно виявилися безмежно прекрасніше, ніж про них думали; це особливо відноситься до того, настільки обмовити до війни російській молодому поколінню, до якого належать майже всі рядові і молодші офіцери нашої армії і яке, таким чином, виносить на собі світле майбутнє Росії і світу. До Ахматової треба поставитися з тим більшою увагою, що вона багато в чому виражає дух цього покоління і її творчість любимо ім. (Прим. М. В. Недоброво.) Вгору

Недоброво Микола Володимирович(1882-1919) - поет, критик, драматург. Друг і наставник А. Ахматової, адресат багатьох її віршів. Статтю Н. В. Недоброво Ахматова до кінця своїх днів вважала "кращим з усього, що про неї було коли-небудь написано" (Виленкин В. Я. Спогади з коментарями. М., 1982. с. 429). "Як він міг вгадати жорстокість і твердість попереду, - говорила Ахматова Л. К. Чуковской, - адже в той час (10-ті роки) прийнято було вважати, що всі ці віршики - так собі, сентименти, сльозливість, каприз ... Але Недоброво зрозумів мій шлях, моє майбутнє, вгадав і передбачив його, тому що добре знав мене ". Крім самостійної цінності стаття Недоброво набуває особливий інтерес ще й тому, що носить почасти "мемуарний" характер, будучи результатом багатьох бесід автора з А. Ахматової.

1 На полях чорновий рукописи статті (ОР ИРЛИ, ф. 201, №1) Недоброво записав 31 янваля 1914 р жартівливий мадригал - як би відповідь на вірш Ахматової "Справжню ніжність не сплутаєш ...":

Недаремно вашу груди і плечі
Кутав бешкетник в хутра
І твердив завчені промови ...
І його ль доля погана!
Він здобував нетлінні без роздумів,
У пору досади вам:
Ваша пісня - для заготовки мумій
Незрівнянно бальзам.

Цит. по ст .: Тименчик Р. Д., Лавров А. В. Матеріали А. А. Ахматової в рукописному відділі Пушкінського будинку. В сб .: Щорічник Рукописного відділу Пушкінського будинку на 1974 рік. Л., 1976, с. 63) вгору

2 Пор. саме з таким думкою А. Ахматової в її статті "Про віршах Н. Львової" (Російська думка, 1914, №1): "Але дивно: такі сильні в житті, такі чуйні до всіх любовного зачарування жінки, коли починають писати, знають тільки одну любов, болісну, хворобливу, прозорливості і безнадійну ". Важко визначити, хто в кого запозичив цю думку, - статті Ахматової і Недоброво писалися майже одночасно. вгору

3 Н. Недоброво не зовсім точно цитує вірш. Ф. І. Тютчева. "Не вір, не вір поетові, діва ..." (У Тютчева: "Він, як бджола, його смокче"). вгору

4 З поеми А. С. Пушкіна "Єзерський". вгору